Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Епідемія безкарності

5 грудня, 2009 - 00:00

«Я особисто організовую усі роботи для боротьби з епідемією і всю відповідальність за кожний крок беру на себе. Я з вами.
Ми точно справимося з епідемією, і Україна одужає».

(Із звернення прем’єр-міністра Ю. Тимошенко)

Мабуть, якби не було останнього масового захворювання «на грип особливої модифікації A/H1N1, або каліфорнійський» (із звернення), то його треба було б або вигадати, або спеціально завезти. Для того, щоб зайвий раз народ переконався хто насправді «працює» і «лікує», а хто, м’яко кажучи, байдики б’є.

В усякому разі наші предки уже давно добре проаналізували ментальність українців і, як пересторогу для майбутніх поколінь, залишили не одну сотню мудрих прислів’їв-порад аби прийдешні покоління щоразу не наступали на одні й ті ж граблі. Назву всього два: «Поки грім не вдарить, мужик не перехреститься» і «Не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні». Я думаю, що цього достатньо аби зрозуміти про що йдеться. А йдеться про елементарне. Наприклад, про те, що коли «прийшов Спас, то готуй рукавиці про запас». А Спас, як відомо буває у серпні, а до календарної зими цілий квартал. За цей час можна і теплих рукавиць накупити, і захисних масок від грипу вдосталь нашити, і валянок наробити. Та й калинового варення від застуди наготувати, не кажучи уже про часник і цибулю. Можна, якщо пам’ятати, що зима обов’язково буде, і що сніг із морозом можуть і не звернути уваги на календар та завітати навіть у жовтні. Недаремно кажуть, «як сніг на голову».

Звичайно, не для кожної голови це буває несподіванкою, а лише для безвідповідальної. А оскільки таких голів набирається декілька дюжин, то й маємо клопоти з підготовкою до опалювального сезону, із заторами на вулицях — виявляється, комунальники не чекали такого великого снігу.

А хіба інша ситуація із весняно-осінніми паводками? Коли одні й ті ж ріки весь час виходять з берегів і затоплюють чи підтоплюють ті ж самі сільськогосподарські угіддя, села і міста й щоразу руйнують відновлені рік чи півроку тому шляхові комунікації, паралізують рух у багатьох областях. Причому в одних і тих же. Тож виникає логічне запитання: Невже не можна зробити раз і надовго, по-господарськи? Адже одні й ті ж ріки течуть і по території сусідніх країн, і гори теж не закінчуються на спільному з ними кордоні. З них також стікають весною талі води і в період великих злив переповнюють ріки. Але порівняйте, наприклад, наші захисні дамби, мости, різні укріплення на річці Тисі на Закарпатті з тими, що багато років надійно служать у сусідній Угорщині, де протікає ця ж сама річка. Результат не на нашу користь. Тому там немає щорічного переполоху як у нас, коли буквально «на вухах» стоїть уся країна на чолі з Президентом, урядом та парламентом. І щоразу оголошується у даному регіоні чи регіонах надзвичайний стан, створюються тимчасові спеціальні комісії і виділяються величезні суми коштів з бюджету.

А спливе велика вода розформують комісію навіть, не спитавши чи все довели до кінця, не кажучи уже про прийом кожного об’єкта тими, хто брав особисту відповідальність. А далі усе тихо аж до нових паводків.

Можна ще згадати аварії на шахтах, де сценарії на реагування кожного разу пишуться майже під копірку і нічим не відрізняються від інших. Навіть члени цих тимчасових комісій ті ж самі, за винятком хіба що прем’єр-міністра, віце-прем’єрів та міністрів, бо деякі із них «не доживають» на своїх посадах від весняної до осінньої повені. Тоді результати їх бурхливої діяльності спливають разом з водою. Як правило — каламутною. І все повторюється знову.

Чому? По-перше, створюються подібні комісії, образно кажучи, для того аби погасити пожежу. Тобто ліквідувати наслідки, а не детально проаналізувати причини і домогтися аби вони обов’язково були ліквідовані повністю, а не частково. По-друге, і це мабуть головне, що безкарними залишаються винні, які довели до виникнення подібних ситуацій. Адже це не великі стихійні лиха, пов’язані з природними катаклізмами. Це результат рукотворних вчинків, які мають своїх авторів (антигероїв), назва яких — халатність, байдужість, непрофесіоналізм та безвідповідальність. Але ж за цими абстрактними категоріями стоять конкретні прізвища і посади. Знайомий нам людський фактор. Але, на жаль, цей «фактор» в основному так і залишається безіменним і безкарним. А тому живучим.

А закінчити ці нотатки хочу тим, з чого й почав — із епідемії цьогорічного грипу. Бо саме цього року навколо нього розігрується не схожий на попередні роки спектакль за участю головних персон держави. Запам’яталися слова Президента України: «Я ще в квітні місяці попереджав уряд і вимагав виділити кошти.» Про це, до речі, на початку весни нагадувала і Всесвітня організація охорони здоров’я. Тобто ще півроку тому згущалися вірусні хмари то в одній то в іншій країні. І грім теж лунав. Але таке враження, що його або не почули, або сподівалися, що Україну він обійде стороною. Тому з реакцією на нову модифікацію грипу не поспішали. Лише в червні уряд відреагував, створивши спеціальну комісію, яка як заявила у Верховній Раді прем’єр-міністр, «мусила координувати всю діяльність в Україні із запобігання розповсюдження інфекцій», та «було затверджено організаційний план поведінки влади». І як же влада поводилася? Два дні потому, тобто 11 червня 2009 року ВООЗ оголосила шостий — найвищий рівень небезпеки цієї пандемії. А в Україні знову спокійно. На засіданні уряду нарешті передбачили 50 млн. гривень «на закупівлю на безкоштовній основі всіх необхідних медичних засобів». Підкреслюю, не виділили, а лише передбачили. І заспокоїлися. Аж до середини жовтня. Схаменулися коли грім уже вдарив на нашій території, причому в кількох областях відразу. Але на черзі було висунення кандидатом у президенти прем’єр-міністра, для чого звозили на київський майдан прихильників з усієї України, в тому числі, з уже вражених грипом областей. Подія, як відомо, відбулася 24 жовтня. А щоб майданівські емоції найміцніше закріпилися у душах і серцях учасників «біло-сердечного» свята і їх не зруйнували відразу віруси грипу, уряд ще на тиждень подовжив термін загальноукраїнської тривоги.

Лише 30 жовтня було оголошено карантин у 9 областях. Саме на цей час і припадає масова закупівля «всіх необхідних медичних засобів», яких за півроку так і не змогли придбати. Причому, на очах всієї України то в одному, то в другому аеропорту їх персонально зустрічає прем’єр-міністр і розподіляє по областях. Мовляв, учіться, як треба працювати. А хіба протягом шести місяців нікому було зустріти літаки? Невже Міністерство охорони здоров’я таке безпомічне, що не здатне розподілити марлю і маски для захисту. А чи вони віднині оголошені урядом стратегічним і політичним товаром і його використання під особистим контролем прем’єра? А що ж тоді увесь цей час роблять члени комісії? У кожного з них напевно є конкретні обов’язки за які має бути і конкретна відповідальність. А чи усю її перебрала на себе прем’єр?

І насамкінець, про «мужика, який не перехреститься поки грім не вдарить». Без цього теж не обійшлося. Правда, цього разу разом з прихожанами хрестився й один із кандидатів у Президенти. Просив Бога, щоб відвів від України цю біду. І напевно каявся, що не тільки діючий уряд, а й опозиційний, який очолює цей кандидат, теж «профукав» на літніх курортах каліфорнійського незнайомця і, як говориться, схаменувся у свинячий голос. А згадавши про народ, не лише підкинув дровець в епідемічне вогнище, а й почав роздмухувати його. То масками з Китаю, то противірусними препаратами із Швейцарії, то порадами із Верховної Ради. Ще день-два і на офісі бойового штабу партії мала з’явитися табличка: «Всі пішли на боротьбу з грипом». Бо добровольців одягнути білі халати і йти «на фронт» з кожним днем збільшувалося. Вистачало і охочих кинутися на «ворога» під іменем A\H1N1, повторивши подвиг Матросова.

І тут немає нічого дивного — політикам, як і урядовцям, потрібні здорові виборці. Хоча б у день виборів. А там, як Бог дасть. А тому епідемія безвідповідальності та безкарності у владних структурах на відміну від епідемії грипу, не буває ні сезонною, ні тимчасовою. Вона хронічна і постійна. Звідси й усі інші хвороби: економічні, політичні, медичні і т.д. Хоча присяга державного службовця починається зі слів: «Повністю усвідомлюючи свою високу відповідальність...». На жаль не всі усвідомлюють.

Аркадій МУЗИЧУК
Газета: 
Рубрика: