Анатолій МЕЛЬНИК, викладач із 56-річним стажем, відмінник освіти України, самодіяльний композитор, cмт Вороновиця:
— Хороше. Нещодавно проїхав від Рівного до Одеси: земля скрізь обробляється (не знаю, чия вона і хто це робить), а не заростає бур’янами, як це було ще кілька років тому. Під Одесою будується потужний елеватор, значить, наша держава повертає собі ще дореволюційну славу житниці Європи. Добре враження й від оновленої траси Київ — Чоп, однією з реконструйованих ділянок котрої випало їхати: асфальт рівнесенький, хоч яйцем коти. Як футбольного уболівальника, тішать новозбудовані до Євро-2012 летовища та стадіони. Також те, що в нашому селищі нині повним ходом іде оновлення ліній електропередач. Як колишньому вчителю мови та літератури болить те, що маємо вже майже 21 рік незалежну державу, а рідна мова замість розвою й розквіту, як і за радянських часів, є упослідженою. Особливо це стосується східних та південних регіонів держави. Після наїзду влади на студію дубляжу іноземних фільмів «ЛєДоен» невдовзі не розмовлятимуть українською й іноземні фільми. Погано й те, що через недолугі освітянські та медичні реформи закриваються школи та лікарні — й передусім у сільській місцевості. Утім, на нещодавньому сході жителів селища Вороновиці люди одностайно мовили — ні таким антинародним нововведенням та економії на хворих і дітях! Виступили за збереження місцевої лікарні, що функціонує з 1904 року, та CЗШ №2, у якій ми з дружиною все життя пропрацювали. Погано й те, що через антагонізми між міською та районною владами громадський транспорт із приміських сіл тепер ходить не до залізничного вокзалу, що в центрі Вінниці, а лишень до околиць, а далі доводиться робити пересадки.
Галина ДАНИЛІВСЬКА, журналіст, директор КП «Радіокомпанія «Лада», м. Ладижин:
— Весна, синіє глибоке небо й розцвіли вишні. Хіба не привід порадіти? Кожен день зітканий із напруженого графіку: новини, ефіри, інтерв’ю... Гаряче дихання наближення виборів. Й іноді здається, що чорних ниток у тому сплетінні набагато більше... Ми все ще дикуни, безпритульних тварин стріляють і труять. Притулки — не для нашої провінції. Депутати навіть всерйоз обговорювали: притулки чи стрілянина. ЗМІ повідомляють: лебедів браконьєри постріляли... У них — що, діти з голоду пухли? Таким же диким видається ставлення людей до природи. Щодня бачу труби електростанції, з яких на місто падає дим. І не тільки на місто — Ладижинська ТЕС — найбільший забруднювач на Вінниччині. За часів незалежності оті фільтри на трубах, здається й не змінювали. Легені ладижинців за рік фільтрують понад дві тонни забруднюючих речовин! Тільки за офіційною статистикою, яку підтверджує обласне Управління екології, ми щодня «ковтаємо» майже 7 кг діоксиду вуглецю та інших нечистот. І всіх це влаштовує. У багатьох знайомих родинах — хворі на онкологію, астму. В обласному онкодиспансері ладижинці частіше зустрічаються, аніж просто на вулиці... Але ні масових, ні поодиноких протестів — мовчить народ, бо благоденствує? Натомість весна оголила й інші проблеми: ліси та узбіччя доріг закидано побутовим сміттям. Хто його туди кидає? Самі ж люди. Криве дзеркало нашого життя... Безконечні історії тяжкохворих дітей — батьки збирають гроші, просять, сподіваються на диво. А державні чиновники розкошують і кидають мільйони і мільярди на чергові забаганки. І нікому не соромно йти на вибори і про щось людям розповідати. Так, чорного кольору багато. Але на його тлі такі яскраві вкраплення несподіваних радісних подій і знахідок! Талановита випускниця місцевої школи Юлія вступила до університету на факультет журналістики. Як і хотіла, в Київ. Як і кілька інших випускниць ладижинських шкіл. Пішли вчитись на журналіста, хоча могли обрати щось престижніше. І я щиро цьому радію — бо за 30 років у ЗМІ переконалася: журналістика — найкраща професія. Днями зустріла іншого ладижинця — Олександра, який полишив учителювання і успішно працює тележурналістом. На його фразу, що нова професія подобається, а зарплата — ні, я відказала: «Отак буде завжди, можна розчаруватись у зарплаті, у комусь із колег, у політиках чи керівниках, але ніколи — у професії». Порадував молодший син, який закінчує 9-й клас і вже визначився, що хоче стати журналістом. Радісних моментів мало, але від цього вони більш яскраві та помітні. Подруга дитинства створила дитячий будинок сімейного типу — вчорашні дитбудинківці відчувають справжнє родинне тепло. Маленька Вітуся, яка в казенному домі не розмовляла, весело щебече й обіймає маму. Із чоловіком Ігорем ми колеги, й він цього року успішно продовжує розбудовувати незалежні мас-медіа. І я цьому радію, бо життя без справжньої свободи слова схоже на життя без дзеркала. Завжди радію, коли гостями нашої хвилі стають цікаві люди, коли вдається допомогти іншим. Маленке «Радіо Ладижин» нами зроблене, що називається, «з нуля». І вийшло воно напрочуд голосним. Маємо велику територію покриття, замовлення, прохання та інформаційні приводи для новин отримуємо із десяти районів Вінниччини. А там, де багато роботи, багато й можливостей щось добре зробити.
Володимир ТИТАРЕНКО, педагог, мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України:
— Поняття хорошого та поганого відносні. На мій погляд, так можуть позначатися явища, що мають протилежну якість. Для прикладу візьмімо почуття Любові та Ненависті — це полярно-протилежні ознаки одного явища, або градація почуттів на одній шкалі. Де є Любов, там абсолютно відсутня Ненависть, і навпаки. Вважаю, що саме під таким кутом зору слід сприймати явища життя взагалі й суспільного зокрема.
Скажімо, добре чи погано, що Земля перебуває в процесі енергетичного переходу, який, за прогнозами давніми і сучасними, завершиться наприкінці 2012 року? Однозначно добре, бо це є закономірним еволюційним поступом, що має привести до таких енергетичних змін на Землі, за якими настане нова й вища якість Буття, а старі основи перестануть діяти. Проте інертний у своєму духовному розвиткові обиватель вжахнеться від таких перспектив, і, звісно, для нього майбутнє ввижається поганим і страшним. Людство сьогодні терпить лихо від екологічних проблем у планетарному масштабі й не в змозі зарадити цьому лихові, бо шкала усталених суспільних канонів і цінностей нав’язана йому навмисно в спотвореному вигляді лише заради матеріальних вигод купки олігархічних верховодів. Ясна річ, олігархічний клан підтримує в суспільстві ним же сформований постулат про те, що показником високості людського буття є не духовність, а урбаністичний комфорт. Чудова наживка для інертного обивателя — він з радістю і голос на виборах віддасть за торжество урбанізму, дарма що в душі порожнеча. Разом із тим, на такому тлі успішно реалізується іпостась «білої ворони» для людей духовного спрямування (маю на увазі істинно духовних людей, а не релігійних догматиків чи фанатиків). До речі, успіх гармонійного переходу Землі на новий і вищий еволюційний рівень визначальною мірою залежить від духовної роботи духовних людей. Саме ці люди будуть у пріоритеті майбутнього устрою суспільного життя. І це є однозначним показником хорошого!
