Людина не знайде істинних цінностей, якщо замкнеться в собі, вона повинна розкритися і шукати їх також у сферах, трансцендентних до людської природи. Цю обов’язкову умову має виконати кожен, щоб стати самим собою і розвиватися як доросла і зріла особистість.
У багатьох найвидатніших мислителів світу філософські ідеї втілюються і підтверджуються усім їхнім життям. Такою постаттю залишиться в історії та в наших душах Кароль Войтила — людина-епоха, чиє історичне значення для людства поки що важко осягнути в усій глибині. Його зверненість до особи у філософських розмислах реалізувалася і втілилася в усій його життєдіяльності; головним питанням його філософських роздумів були не відсторонено-абстрактні метафізичні сутності, а сама людина, неповторна особа в її унікальному, конкретному бутті.
До філософського доробку Кароля Войтили належать такі фундаментальні праці про людину, як «Особа і чин» та «Любов і відповідальність», а також велика кількість філософських статей, об’єднаних етичною і персоналістичною проблематикою. Персоналізм — це не тільки філософська течія, а й спосіб людського буття у світі, що визнає особистість первинною творчою реальністю і вищою цінністю буття. Саме такий спосіб буття утверджував своїм життям, своїми духовними зусиллями Кароль Войтила.
Кароль Войтила виділяє два фундаментальні принципи, або підходи, до вивчення та розуміння природи людини в історії розвитку філософської думки. Перший з них — космологічний — це намагання пізнати людину «ззовні» як об’єкт, описати її природу і життя у термінах подібності людини до решти світу. Людина мислиться як структурний елемент всесвіту, як один із предметів світу, видимо і фізично приналежний до нього. На основі такого підходу постало багато наук про людину, ціла традиція вчення про духовно-тілесну людську природу від греків через схоластику перейшла до Нового часу, спираючись на переконання у принциповій зводимості до «світу» «того, що є суттєво людським».
Кароль Войтила стверджує, що «людина за своєю суттю не допускає редукування», обгрунтовує переконання в первинній неповторності людської істоти, в її принциповій незводимості до «світу» і до природи. Синонімом «того, що не піддається редукції» в людині іноді виступає суб’єктність, тобто здатність особи бути центром і джерелом нових актів, дій та вчинків. Таку назву має одна із статей К. Войтили: «Суб’єктність і «те, що не піддається редукції» в людині». Щоб образ людини був правдивим і повним, необхідно спиратися на обидва підходи — і космологічний, і персоналістичний тип розуміння, доповнюючи один іншим.
Особливого, ключового, значення в розумінні людини Кароль Войтила надає категорії переживання, чи пережиття як «того, що не піддається редукції», як не зводимого елементу. Адже особа як суб’єкт переживає свої вчинки, свої досвіди, а разом з цим і свою власну суб’єктність. У переживанні «відкривається ціла особова структура самовизначення, в якому людина віднаходить своє «я» як «я» того, хто себе посідає і над собою панує — хто принаймні може і повинен себе посідати і над собою панувати». Мислитель підкреслює, що людина сама собі одночасно дана і задана, й у такий спосіб постає сама перед собою у своїх вчинках і у своєму сумлінні. Людина «постає перед собою як та, хто завжди є завданням для себе самого, як той, хто мусить завжди потверджувати, перевіряти і таким чином ніби завжди «здобувати» динамічну структуру свого «я», дану йому як «самопосідання» і «самопанування».
Такий внутрішній досвід кожен з нас отримує через переживання вищих моральних цінностей, добра чи зла. «Моральність фундаментальним чином вказує на персоналістичний вимір людини», — стверджує Кароль Войтила. Моральність є фундаментальним вираженням трансценденції, притаманної особовому «я». Наведемо ще одну цитату мислителя: «...людина як особа сповняє себе лише тоді, коли переростає себе у напрямку цінностей, що приймаються у правді й тому реалізуються з глибоким почуттям відповідальності».
З такого розуміння людини виникає ще одна вузлова, центральна антропологічна проблема, яку розглядає Кароль Войтила, — питання про участь та відчуження в людському бутті. У праці «Участь чи відчуження?» досліджуються два типи соціальних зв’язків: зв’язок типу «я — інший», в якому виражається міжлюдський зв’язок, і другий зв’язок типу «ми», в якому у різний спосіб виражається суспільна спільнота. Ситуація «я — інший» — це завжди конкретна, єдина та неповторна ситуація переживання «іншого» як «ближнього», як «другого я». Таким чином витворюється участь у людськості інших людей, ближніх. Участь «починається з усвідомлення факту людськості певної людини, яка не є мною, а є однією з інших, а довершується через переживання іншого «я» як особи. Участь означає засадничу персоналізацію стосунків людини до людини». В такому переживанні іншого як особи «я максимально наближаюся до того, що є визначальним для її «я» як єдиної і неповторної реальності людини».
Кароль Войтила показує, що участь у ставленні до кожної людини постає перед кожним із нас як завдання. Те, що ми окреслюємо як євангельську заповідь любові, у своїй засадничій основі «містить заклик до пережиття іншої людини як іншого «я», тобто заклик до участі в його людськості — сконкретизованій у його особі, подібно до того, як моя людськість є сконкретизована у моїй особі», наголошує Кароль Войтила. Такий заклик мислителя співзвучний моральному категоричному імперативу І. Канта. «Заповідь любові вказує лише на те, що кожна людина повинна постійно ставити собі як завдання дійсну участь у людськості інших людей, тобто переживати іншого як «я», як особу. Це означає, що імпульс, виражений ззовні заповіддю, повинен кожного разу виходити зсередини».
Відчуження Кароль Войтила розглядає як протилежність участі: «Відчуження означає не що інше, як заперечення участі, послаблення чи навіть знищення можливості переживання іншої людини як «іншого я», а через це і певне спустошення ситуації «я — інший». Відчуження, стверджує мислитель, — це такий стан людини, у якому вона нездатна переживати іншу людину як «інше я». Подібних прикладів вистачає і в повсякденному, і в суспільному житті. Кароль Войтила з усією гостротою ставить питання: «Чи не є часом під загрозою відчуження уся наша цивілізація, особливо атлантична з її пріоритетами вигоди і техніки».
Участь і відчуження виявляються також у стосунках типу «ми» — тобто у спільноті людей, що між собою в певний спосіб пов’язані та становлять певну єдність. Участь тут полягає у тому, що людина, існуючи та діючи спільно з іншими, таким чином сповнює саму себе. К. Войтила протиставляє засади персоналізму індивідуалізму та тоталітаризму, «тому що обидві ці концепції нищать в людській особі можливість і певною мірою саму здатність участі. Вони позбавляють людину права на участь». Індивідуалізм і тоталітаризм, стверджує мислитель, є знаряддями відчуження.
Головним прагненням особи є самосповнення, яке досягається на основі діяння та існування «спільно з іншими». Відчуженням є все те, що позбавляє людину можливості саме такого самосповнення. К. Войтила пов’язує відчуження з недосконалими, дефективними устроями — суспільним, економічним, політичним, міжнародним. І критерієм поліпшення таких устроїв, за думкою мислителя, може слугувати лише критерій персоналістичний.
Отже, філософська заповідь Кароля Войтили, обґрунтована у його працях і утверджена усім його життям, вказує нам ключ «до подолання відчуження і до розбудови різних сфер людського життя у вимірах участі. Я переконаний, — говорить Кароль Войтила, — що таким ключем і надалі залишається євангельська заповідь любові».
