Свого часу відомий промисловець США Г.Форд стверджував,
що спекуляція — велике зло для економіки держави, однак це зло майже неминуче.
Воно надійно маскується під тогою істинного бізнесу, який створює додану
вартість. Звідси запитання: чи можна розбагатіти, не створюючи цієї вартості,
тобто робити гроші з чистого повітря?
Практика бізнесу відповідає позитивно. Механізм реалізації
— купецький: гра на різниці цін між купівлею-продажем «чужої» доданої вартості,
яку економісти називають товаром. Він повністю вписується у формулу «гроші
— товар — гроші».
Ренесанс спекулятивного бізнесу виник у нас не сьогодні,
не вчора, а понад десять років тому. Згадаймо горбачовський вислів «дозволено
все, що не заборонено законом» (початок розпаду моралі), спекулятивні кредитні
ставки банків для підприємств у 500 — 600 % (початок руйнування економіки),
договірні ціни на товари першої необхідності (початок масового зубожіння)
і навіть трасти, які спекулювали на прагненні людей розбагатіти.
Згадаймо справу П.Лазаренка, який, за даними Генпрокуратури,
«украв» понад 4 % бюджету України. У телевізійному диспуті перед першим
туром голосування Леонід Кучма на наполегливі запитання журналістів відповів,
що колишній прем’єр-міністр потайки заробляв торгівлею у коридорі цін на
імпортовані енергоносії.
На прикладах із практики вітчизняного бізнесу М.Краснянський
показав, що спекулятивний бізнес губить наше виробництво, яке створює додану
вартість. Хто ж сплатив «лазаренківські» $250 млн.? Хто і сьогодні платить
за гру на різниці цін? Відповідь однозначна — наше рідне виробництво, наш
істинний бізнес, який зароджується, вони вимушені платити, хоч і не замовляли
такої музики в економіці.
Спекулятивний бізнес — це один із шляхів накопичення первинного
капіталу. У своєму інтерв’ю сьогоднішні олігархи не розкривають суті механізмів
збагачення, прикриваючись завісою комерційної таємниці. Далеко не всі з
них користувалися відомим американським рецептом: на свій, комсомольський
або партійний, рубль купив яблуко, вичавив з нього сік, продав за два рублі,
купив два яблука, знову вичавив сік тощо. А «човники» і «трудівники тротуарів»
— це дрібні гроші. Інша справа — мільйони тонн нафти, мільярди кубометрів
газу і кіловатів електроенергії.
Чашу первинного капіталу у багатьох олігархів уже переповнено,
інші наближаються до цього. Куди ж уже вилився і виливатиметься накопичений
капітал після задоволення всіх особистих запитів олігархів? Очевидно, є
два шляхи. Перший — давно уторований: переведення капіталу за рубіж. П’ять
років поспіль з Олімпу влади чується один і той же консенсусний романс:
«Поверніть в Україну долари, ми все пробачимо...» Однак бажаючих публічно
засвітитися перед електоратом поки що не знайшлося. Сумнівно, що покаяння
на олтарі вітчизни станеться взагалі, бо воно пов’язане з ризиком втратити
престиж, зачепити мораль і знизити імідж у майбутніх передвиборних кампаніях.
Причому надійність зберігання капіталу за рубежем куди вища.
Другий шлях — капіталовкладення у вітчизняне виробництво,
що створює додану вартість. Успіхи на цьому шляху поки що мізерні, хоч
тенденції у бік цивілізованого бізнесу вже намітилися. Стало важче красти,
менше «відстрілу» за спірні гроші і пропозицій «торгувати повітрям», минув
час фінансових пірамід, починає спрацьовувати приватизаційний ресурс.
Однак до похоронів спекулятивного бізнесу ще далеко. Він
продовжує бути потужним економічним страховиськом, яке, як Франкенштейн,
може погубити свого творця — державу, що мляво реформується, і у якій розтяглася
на роки шокова терапія. Вона змушена нагромаджувати нові борги для покриття
старих. Тимчасово виручив продаж Росії ядерних боєголовок із ракет і бомбардувальників.
А чим розраховуватися далі? Росія вже вимагає елітні заводи. А чого зажадають
західні кредитори?
Глибоке усвідомлення такої ситуації, яка, за великим рахунком,
загрожує незалежності держави, волею-неволею приводить до думки про поділ
нинішніх олігархів на дві категорії: економічних патріотів України і, вибачте,
економічних «паразитів». Не без провин і вищі органи влади. Чи існує у
нашій державі чітка система відстеження товарно-грошових потоків з урахуванням
частки у них паразитуючого спекулятивного бізнесу, який вимиває обігові
кошти виробників, а тим самим і надії на отримання доданої вартості, нові
робочі місця і зарплату?
Був би аналіз такої системи — були б і мотиви для прийняття
рішень на благо економіки. Видається, що ахіллесовою п’ятою Мінекономіки
України є відсутність у ньому механізму «економетрії» (наука, за яку західних
учених удостоєно Нобелівської премії — Авт. ). Він дозволяє чітко
виявляти причинно-наслідкові зв’язки, що впливають на розвиток виробництва
в умовах ринкової економіки, вловлювати наслідки спекулятивного бізнесу.
У ключі дискутованого питання про олігархів, котрі згодом
діятимуть у рамках громадських інтересів, викликає зацікавлення розпорядження
Кабінету Міністрів України, у якому обнародувано перелік офшорних зон.
Серед 44 таких зон є вельми цікаві: «лазаренківська» Панама, Сейшельські
та Маршалові острови, Острови Кука і навіть Бермудські острови. Невже і
там капітали України слухатимуть звуки морського прибою?
Валентин МОГИЛА, Київ
