Із приводу статті О. Скрипника «Розвідка УНР — проти Голодомору», «День», 31 жовтня 2008 р.
Жовтень — місяць, коли народився та помер Всеволод Юхимович Змієнко, а цьогоріч минає 70 років із дня смерті генерала армії УНР. Зазвичай у ювілейні роки до певних дат активізується публікація біографічних матеріалів про тих чи інших діячів нашої історії, і це дуже добре. В. Змієнкові, на жаль, пощастило менше, ніж іншим. У цю сумну річницю я знайшов лише одну статтю про нього — керівника прес-служби Служби зовнішньої розвідки О. Скрипника в газеті «День». Хочеться подякувати шановному авторові за вкрай потрібну актуалізацію пам’яті про нашого видатного земляка. В той же час, у статті допущено певні неточності, а у сполученні з витягами з розсекречених архівних документів вони можуть отримати путівку в життя, ставши черговим міфом, як це неодноразово бувало в історичній науці.
Зауваження викликає подана автором коротка біографія генерала В. Змієнка. На мою думку, слід було подати етапи служби Всеволода Юхимовича у тому порядку, як вони проминали в його житті. А саме: після служби в російській армії з листопада 1917 р. — начальник штабу Одеської гайдамацької дивізії, начальник штабу 3-го Херсонського корпусу, певний час — помічник військового коменданта Одеси, голова демобілізаційної комісії Таврії, Херсонщини та Катеринославщини, начальник штабу Південно-Східної групи військ, начальник штабу 1-ї дивізії Січових стрільців. Саме з 1-ю дивізією В. Змієнко потрапив до Польщі, де з інтернованих вояків разом із М. Безручком формував 6-ту Січову стрілецьку дивізію. Після оборони фортеці Замостя, вже в ранзі генерал-хорунжого, В. Змієнко покликаний до праці в Генеральному штабі армії УНР (а не як у О. Скрипника — працював у Генштабі, а потім потрапив до Польщі).
Далі автор згаданої статті вказує, що доньку генерала за кордон переправити не вдалось, лише пізніше до батька змогли дістатись сини Всеволод та Олег. Однак сама учасниця тих подій — Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин — у своїх спогадах стверджує, що під час радянсько-польських перемовин її (за документами Олександри Кулаги) та брата Всеволода вивезли до Польщі (бесіда з Галиною Всеволодівною опублікована в статті: Поліщук О. «Будьте працьовиті й горді» // Чорноморські новини. — Одеса, 1992, 29 серпня). Пізніше більш детально це подано в одній з її книжок (дивіться: Змієнко-Сенишин Г.В. Пересаджені квіти України / Упоряд., авт. передм. М.С. Тимошик. — К.; Монреаль: Наша культура, 2001.). Причому очевидиця вказує, що було це не 1922 року, як вважає О. Скрипник, а 1921-го.
Після зустрічі у Польщі батько привіз Галинку до табору в Щипйорно, де сам перебував на той час, а доглядала за дівчинкою дружина бойового товариша В. Змієнка Марка Безручка — Клавдія Олексіївна (Змієнко-Сенишин Г.В. Вказ. праця. — С. 14.). Тут-таки наведені й дитячі спогади Галини про перебування в таборі, навчання в Перемишлі, Варшаві, а також багато інших цікавих подробиць з життя як Всеволода Змієнка, так і самої Галини Всеволодівни. А от що сталося з Олегом, який залишився в Україні — встановити не вдалося навіть СБУ, оскільки докладної відповіді від спецслужби Галина так і не отримала.
Дуже цікаво було б прочитати «листа від одного з вірних однополчан з рідної Одеси». Шкода, що автор не наводить хоча б витягу з нього та реквізитів місця зберігання цього документа. На публікацію документів, про розсекречення яких сповіщає у своїй статті шановний О. Скрипник, все ж таки будемо сподіватися.
Незважаючи на те, що стаття викликала певні зауваження, треба відзначити принаймні дві позитивні ознаки. Перше — те, що українські спецслужби (а не лише поодинокі дослідники) взялися за дослідження діяльності своїх попередників, а наявність у їхньому розпорядженні значної джерельної бази гарантує успішність цих студій. Друге — документи галузевих архівів таки розсекречуються та вводяться до наукового обігу.
Висловлюючи щиру подяку панові Олександру Скрипнику, хочеться зробити ще й декілька пропозицій. Напевне, вже назріла необхідність провести наукову конференцію, де розглянути діяльність українських спецслужб усіх періодів нашої історії, висвітлити біографії та працю їхніх керівників (не лише В. Змієнка, а й М. Чоботаріва та багатьох інших офіцерів та генералів розвідки та контррозвідки). І вкрай потрібно якнайширше публікувати документи, обов’язково — в електронних мережах, аби надати доступ до джерел наукових досліджень усім зацікавленим історикам.
