Широко відомі слова В. Леніна: «Из всех искусств для нас важнейшим является кино». Роль візуального образу в сучасному світі не те що значна, а просто визначальна: переобтяженій з усіх боків інформацією людині ХХ століття, а тим більше людині ХХI століття часто просто не стає ані сил, ані натхнення до глибоких міркувань, тому ось вже понад сто літ, і щораз усе більше, повна палітра емоцій їй сервірується, а часто й розжовується на кухні життя під назвою «кіно».
Феномен і ефективність кіно — у здатності формування ним уявної дійсності, в котру «вживається» глядач, часто так повно, що не здатен відрізнити віртуальність від реальності. Сформована кіно дійсність стає невід’ємною частиною нашої пам’яті, часто ототожнюючи кіноподії із власним минулим.
Особливу нішу у формуванні суспільних стереотипів відіграє історико-політичне кіно, зокрема про події, що відбулися у ХХ столітті і котрі в сучасній політиці ще досі залишаються безпосередньо актуальними. Доброю ілюстрацією жанру є ціла плеяда фільмів про Голокост єврейського народу. Використовуючи візуальний образ та творчий талант найбільш майстерних режисерів, сценаристів, акторів та усього супровідного персоналу, фільми про трагедію Голокосту здобувають найвищі премії на світових кінофорумах, але головне — мільярди глядачів отримують можливість на власні очі відчути біль та розпач нелюдських поневірянь його жертв, «прожити» його, а тим — вшанувати, зрозуміти, застерегти… Жодні позахмарні витрати на зйомку якісного продукту про Голокост не йдуть у порівняння із тими суспільними дивідендами, які здобуває ізраїльський народ, але також і усе людство, від індивідуального відчування найбільших трагедій ХХ століття.
Варто було б і нам, українцям, також спробувати нагадати світові, але передусім, самим собі, про найбільшу світову трагедію сучасності — Голодомор 1932—1933 років у візуальній формі кіно. Бо хоч ще є живими очевидці «пекла на землі», яке по-сатанинськи вирувало в Україні впродовж двох літ і люто вимордувало десяток мільйонів людських життів, належного усвідомлення і осмислення трагедії Голодомору в українському суспільстві досі немає. Голодомор ми сприймаємо крізь призму змарнілих архівних фотографій та з опису бабусь і дідусів, які «чомусь сказавши два-три слова, починають плакати». Будьмо відвертими: тема Голодомору в Україні є «прісною сторінкою» з підручника історії, про яку кожен «щось чув», «щось знає», «десь читав», але на рівні суспільного коду ми є тотально байдужими до цієї трагедії.
Саме художній фільм спроможний «оживити» у людській свідомості пекельний жах Голодомору, саме візуальний образ здатен заставити замислитись над нелюдським болем Людини-1933: з чистосердних і побожних козацьких нащадків, що споконвіку жили на благодатній землі, і увібрали до своїх душ сяйво соняшника і лірику кобзарських дум, комуністичний терор зробив нелюдів, що їли власних дітей! І це було не «колись» і «десь», а саме тут, в Україні, і ще зовсім недавно, для декого, буквально, ще «вчора»! Невже нам немає жодного діла до цього? Не йдеться про кару, не йдеться навіть про прощення, але про пам’ять, про елементарну синівську пам’ять та шану власних дідусів і бабусь, власних ненароджених братів і сестер, власних вимордуваних генерацій, власного національного Духу і навіть власного майбуття! Бо Голодомор понищив не лише мільйони живих — він, як і Чорнобиль, лежить невидимою печаттю на усім українськім народі, і не бачити цього, не знати цього, не осягати це — значить й надалі лишатись «совіцькими» безбатченками, що знають, коли правив Юлій Цезар і коли помер Наполеон, але не знають себе, і не знають своїх коренів, звідкіль вони на цій землі, що було до них і що вони лишать після.
Нещодавній злет українського кіно у Каннах дав привід ще раз нагадати собі, що в нашій державі існує, щонайменше два молодих режисера — Стрембицький та Санін, якi могли б здужати цю тему і створити гідний, якісний і дорогий кінопродукт про Голодомор — продукт, що кореспондувався б iз усіма вимогами касового/масового світового кіно і водночас доніс би до розніженого пересічного глядача те, про що не хотілось думати, про що лінь було замислюватись.
Закони світової кіноіндустрії невблаганні: неможливо зняти масовий фільм без належного фінансування. Навряд чи є можливим віднайти приватних інвесторів для такого проекту, однак взявшись за справу заповзято, оголосивши відповідний збір коштів, навіть без оглядки на бюджетні дарунки-подачки, українці можуть, і мали б, зібрати і десяток, і сотню необхідних мільйонів для справи належного усвідомлення України у світі і у серцях нас самих. Якби ця пропозиція здобула відголос, автор сам і десятки близьких та далеких знайомих охоче приєдналися б до цієї справи.
