У своєму інтерв’ю «Дзеркалу Тижня» (2 листопада) відомий в Україні функціонер Світового Банку Грегорі Еджейчак виклав своє бачення українського сьогодення та перспектив на найближче майбутнє. На мою думку, навіть ті доброзичливі банальності та люб’язні кліше, що їх озвучив пан Еджейчак, із кожним місяцем знову стають актуальними для України. Ця актуальність пов’язана із низьким соціальним та якісним вмістом нашого трьохрічного зростання.
Необхідно підкреслити, що, незважаючи на тісний взаємозв’язок і спільну історію, не слід розглядати СБ як близнюка Міжнародного Валютного Фонду. Зрозуміло, що негативна оцінка певної ситуації з боку МВФ критично впливає на діяльність банку. Проте у цих організацій різні завдання чи місії. Загалом, СБ претендує (і небезпідставно) на позитивний імідж, принаймні кращий за імідж МВФ. Не в останню чергу тому, що, по-перше, банк кредитує конкретні проекти; по-друге, банк справді бореться з бідністю і тому концентрується на регіональному розвитку; і по-третє, у його складі є ідеалісти (такі, як пан Еджейчак).
Мене особисто вразило те, що Г. Еджейчак виявився здатним надати новій ортодоксії (сучасній панівній економічній доктрині) хоча б приємних рис. Більшість нових ортодоксів — сухі, вузькочолі, фанатичні та зверхні, у їхньому пантеоні — Вільна Торгівля, Профіцит, Керована Демократія, Борг, Зовнішня Інвестиція та дух діда Кейнса у ролі антихриста. Специфіка ортодоксії Еджейчака — це специфіка його організації та спроба повірити в ортодоксію як тернистий шлях до фундаментальних ідеалів — у першу чергу подолання бідності.
Поза набридлими тезами, банкір висунув декілька прогресивних ідей, або радше оцінок, які змушують погодитися із його обізнаністю та вмінням об’єктивно розмірковувати про стан справ в Україні.
Насправді, ці ідеї не нові — це проста логіка, позбавлена звичайної пихатої демагогії ортодоксів-монетаристів. Далі наведені «10 тез Еджейчака» та їхня часткова екстраполяція на польський випадок. Ці одкровення вражають і водночас — надихають.
1. Економіка України працювала і працює. Це не країна третього світу, а виробник високотехнологічної продукції.
2. Сам Банк мав на початку небагатий досвід у транзитах від розвинутого соціалізму до ринку (не дивно, бо раніше такого не траплялося).
3. Сьогодні Банк знаходиться у стані «зрілого оптимізму» щодо України.
4. «Годинник раптом пішов» — це евфемізм здивування через нездатність експертів Банку вичерпно пояснити ривок України.
5. «У політиці завжди погані часи...» — це відома зневага нових ортодоксів до публічної політики.
6. Банк традиційно підтримує лібералізацію торгівлі, але сповідує точку зору — обмеження багатими країнами субсидій своїм виробникам.
7. «Люди iз Заходу дивуються, коли я кажу їм, що в Україні відбуваються серйозні зміни на краще... Існує величезна різниця між сучасною Україною і ситуацією чотирирічної давнини».
8. Головне — як виглядають і почувають себе люди.
9. «Ще два роки тому я би сказав, що польський досвід Україні необхідний у повному обсязі, але тепер польська економіка та й усе господарство потрапили в якийсь глухий кут».
10. Різниця між Україною та Польщею не вимірюється Києвом та Варшавою, можливо, тепер перший навіть коштує дорожче — вона починається у радіусі 50 км від столиць. Це здобутки самокерованого та децентралізованого (громадянського) суспільства у Польщі.
Насамкінець пан Еджейчак підкреслив, що в Україні сьогодні ставлять неправильні питання на кшталт «хто кого переможе» — важливо, як змінити структуру влади. У Польщі є сейм, у якому більшість призначає уряд, є президент, який може щось блокувати, — але немає двовладдя, тривладдя, немає фікції влади.
А тепер коментарі та романтичні відступи.
Колись безпорадний (з точки зору рецептів) МВФ застосував до посткомуністичних країн найпростіші сценарії — ейфорія була такою галасливою, що критиків просто не почули. Я думаю, що МВФ був вирішальним інгредієнтом коктейлю «українська депресія», бо долучився до зміцнення ще радянських злочинних груп, копіювання населенням стилю життя латинських серіалів, деконвертації радянського рубля тощо. Як тільки ми випили цей «послаблюючий» коктейль, усі забули, що ми є індустріальною країною.
Наше зростання відбулося через завантаження старих потужностей, задіяння старого потенціалу, реставрацію старих виробничих циклів, впевненість та рішучість окремих ланок бюрократії. Значною мірою ми знехтували рецептами Заходу або ж застосували їх неуявним чином.
Світовий Банк усе частіше стикається із пухлими від голоду народами, які готові буквально з’їсти усі рекомендації МВФ і вирішують фінансові проблеми своїх країн за допомогою «виробу Калашникова». Через це стара добра модель бере фортецю за фортецею у сумлінні світових банкірів.
Недавно мені потрапила на очі доповідь американського зовнішньоторгового посадовця — Україну-99 там змальовано таким собі болотом, де щось постійно загрузає і навіть не розібрати що. А Центральна Європа — ну просто наздоганяє азійських тигрів. Вразило інше — виявляється, чи не всі ці «масові інвестиції» пішли на банальне розкуповування держвласності, а регіон хороший через те, що імпортує з Заходу будь-що. Українське зростання мені радше нагадує поведінку типового українця — аби його розізлити, треба його дуже довго «діставати».
Ті рекомендації, що їх дає Грегорі Еджейчак, на подив вчасні та конструктивні — на відміну від кондової демагогії, що її рік у рік доводиться вислуховувати від західних гастролерів.
По-перше, це розширення самоврядування. У цьому — весь сенс громадянського суспільства, нарешті! Саме у цьому, а не у мільйоні недержавних організацій, що виникають на захист хатніх тварин, прав пана Ікс, Ігрек, Зет або моніторингу виборів. В одній з останніх промов Леонід Кучма недарма згадав про успіх низки малих міст. Леверкузен у Німеччині — це маленьке містечко фірми Байєр, а його футбольну команду знає увесь світ. Український ФК «Красилів» виграв аматорську лігу, потім — другу, тепер грає у першій: погуляйте Красиловом і зрозумієте, чому. Польський досвід децентралізації влади в унітарній державі та стабілізації системи стосунків між її гілками нам справді необхідний.
По-друге, це — турбота про людей, а не про статистику. Дивіться на людей — як вони одягаються, де відпочивають, як поводяться. Настрій суспільства, а не розмір дефіциту мусить слугувати головним індикатором економічної політики, як усюди у цивілізованому світі. Це аж ніяк не популізм — варто лише подивитися на результати останніх виборів та послухати малих ділків (а це більшість населення України!). Ми вже перехворіли вірусом популізму — більших прагматиків за сучасних наших співгромадян не знайдеш в усій Європі. Наша ціль мусить полягати не у синтезі радянщини з монетаризмом на кшталт «наздогнати та перегнати Угорщину до 2010 року», а у тому, аби принаймні шістдесят відсотків громадян змогли відповісти соціологам словами з хітової російської пісні — «мы, в общем, правильно живем...»
По-третє, це свідоме нарощування позитивних образів, витончені операції над менталітетом. Тому що наш менталітет під зливою негативних, від’ємних, напівправдивих «новин» деградує. Спочатку ми погоджуємося із тим, що відсталі, шахраюваті, непевні, недолугі, бідні, пограбовані, а потім дивуємося, що власна дитина вже не хоче бути ані юристом, ані економістом, ані інженером — а мріє стати гангстером з «Брата-2» або коханкою дона Хосе з чергової «Троянди Каракасу». Невже в Америці, Італії, Польщі, Японії менше гангстерів та повій? Аж ніяк. Але лише поодинокі американські фільми вихваляють аморальність. Невже можна назвати брехнею регламентування новин у такий спосіб, коли український прорив на ринок зерна, винайдення українськими вченими робота-сапера чи побудова нового офісного будинку передуватимуть черговій провокації, неоковирному наклепові, містечковому шахрайству? Ми повинні про це знати, але ця зграя круків не мусить затуляти своїми чорними крилами наше сонце. Ми якось забули, що воно досі над нами — ще з тих часів, коли перші хрести підвелися над українськими храмами.
Це не романтичний відступ, а та програма, яка повинна стати точкою відліку для України відродженої, відроджуваної майже з попелу. Зрозуміло, що коли Грегорі Еджейчак побачив це сонце, це не означає, що його мусить побачити провінційна пенсіонерка у приймальні ЖЕКу. Так оце ж і є наше завдання — аби вона його теж побачила, і не тільки у гривневому еквіваленті. Якщо ніхто не скаже, що сонце вже розпочало свою подорож небом — люди його і не помітять, бо вони на те і складні, непередбачувані, унікальні істоти.
На закінчення можу додати лише старий американський ескіз. Інавгурація Франкліна Рузвельта відбувалася майже під мафіозну стрілянину, в умовах, коли половина американців із нетерпінням чекала на Леніна, а інша — на Муссоліні, обидві половини сахалися від рідних доларів, а інтелігенція масово іммігрувала до Європи. Рузвельт змусив людей повірити у нездійсненне, він як акробат утримався між фашизмом та комунізмом. Цей інвалід бачив сонце зі свого візка, у якому просидів майже чотири президентських терміни, і встиг перебудувати економіку, виграти війну та запроторити гангстерів до їхньої суспільної конури. Нам не потрібні ані Америка, ані Рузвельт. Нам необхідні ми самі, а ще — нам конче треба побачити сонце і пригадати Карпенка-Карого: «Чия земля — Калитчина!» Оце б щоб їхав з ранку до ночі, а земля під сонцем — все своя та своя. Така земля, де чумак-мільйонер, козацький полковник, дід-кобзар із рахунком у банку, дівчина-програміст та майстер — золоті руки усміхаються сонцю без нагадування Грегорі Еджейчака. А спілкуються із ним у львівській кав’ярні. Це не утопія. Але поки що це знають лише старі американські дідугани, які колись перетнули Америку зі Сходу на Захід у пошуках роботи, а тепер мають докторський ступінь і подорожують світом. Вони дарують цукерки своїм онукам-панкам і лише таємничо показують на сонце...
