Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Горді нації живуть краще

6 листопада, 1999 - 00:00

Людина, яка не поважає себе, навряд чи досягне життєвого успіху. А чи може сподіватися на щось нація, в якої не все гаразд із почуттям самоповаги? Здається, на це запитання не обов'язково й відповідати, воно — риторичне. Горді нації й живуть краще. Вони знають, чого хочуть. Їхні провідники дбають про те, щоб не замулювалися духовні опори суспільства, щоб живою була історична пам'ять, без якої почуття самоповаги рано чи пізно зачахне.

Тому, наприклад, президент Польщі обов'язково кладе вінок на місці Хатинської трагедії.

Українські ж високі державні посадовці примудрилися 1997 року «не помітити» 60-річчя соловецької трагедії. Уже навіть після того, як історики встановили, що наприкінці жовтня і в перші дні листопада 1937 року в урочищі Сандормох біля Медвеж'єгорська (Карелія) енкаведисти розстріляли 1111 політв'язнів, серед яких був і цвіт української інтелігенції, ніхто з представників нашої держави не відвідав ні Сандормох, ні Соловки.

А тим часом кожен шостий із розстріляних у Сандормоху — з України. У піщано-гравійному кар'єрі після пострілів капітана Матвєєва зустріли кінець днів своїх професор і поет Микола Зеров, режисер Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, історик Матвій Яворський, письменник Антон Крушельницький із синами Богданом та Остапом...

Вшанування пам'яті тих, кого поглинули Соловки, віддано громадським організаціям. До Сандормоха наприкінці 1997 їздили Іван Драч із Євгеном Сверстюком. А що держава? Що влада, яка думає, що вона українська? Може, хоч би 1998-го згадали про свій обов'язок уклонитися мільйонам сталінських жертв? Чи тепер, 1999-го?

Якби ж то! Зате скільки стрічок перерізано за останні місяці главою держави. Інформаційні програми раз у раз починалися з повідомлень про участь Кучми у відкритті аптек, мостів, вокзалів, шкіл. Нам показували Президента в концертних залах, на кавеенівських турнірах, на фестивалях — а хто складе шану сотням і тисячам невинно убієнних українців, без імен яких годі уявити історію української культури ХХ століття? Ось і перший том книги «Остання адреса», в якій зібрано розстрільні протоколи засідань особливої трійки НКВС Ленінградської області, датовані жовтнем 1937 року, вийшов завдяки фінансовій підтримці... Посольства королівства Нідерландів в Україні...

І де ті радники й віце-прем'єри з гуманітарних питань, які розтлумачили б Президентові України, що перепоховання гетьмана Івана Мазепи в Батурині — нерядова подія, що воно мало б стати акцією загальнонаціонального масштабу. Можна зрозуміти письменника з Одеси Богдана Сушинського (він узяв на себе основний тягар обов'язків, пов'язаних із перевезенням гетьманського праху). «Не хотілося б, — каже Б. Сушинський, — щоб політики перетворили подію в Батурині на елемент передвиборної кампанії». Проте як збагнути, що на повернення Мазепи в Україну не відреагували ні УТ-1, ні УТ-2, ні «Інтер»? Від Академії наук перевезення праху І. Мазепи «благословляв» Іван Курас, історик, недавній віце-прем'єр, нинішній керівник виборчого штабу кандидата в президенти України Л. Кучми, — і що, йому теж незрозумілою була унікальність події?

Доводиться констатувати очевидне: у жилах багатьох українських політиків тече малоросійська кров...

Володимир ПАНЧЕНКО,
доктор філологічних наук
Кіровоград

Газета: 
Рубрика: