Перші задокументовані згадки про козаків на Городищині з’явилися після 1537 року, коли ці багаті землі у Володимира Глинського придбав знатний черкаський міщани Іван Зубрик, який вже був власником Млієва. Особисто він сюди не потикався, а писав скарги польському королю. Ремствував, що козаки, користуючись своєю силою, на його угіддях самовільно б’ють бобрів, відбирають мед та виловлюють рибу.
1541 року король Зигмунт І надіслав козакам листа з вимогою «припинити розбої». Видно, наші предки не надто на те зважили, бо 1562 року подібне послання надіслав козакам наступний король — Зигмунт Август. Зубрикова онука Христина теж мала, як сама нарікала, «клопоти від козаків». На це козаки доводили, що живуть на своїй землі, адже її батько Василь у 1563 році передав усе їхньому побратиму — черкаському міщанинові Радусі Губі.
Городищенські козаки не були залежними ні від кого. Вони запровадили виборне управління і власний суд, абсолютну рівність усіх членів громади.
ІЗ ГОРОДИЩА ЙШЛИ НА КОРСУНЬ
У 1648—1657 роках, коли вибухнула національно-визвольна війна, Городище вже було значним містечком. Через нього проходили то польська армія, то козацька. 24 травня 1648 року там стояло військо Б. Хмельницького, що нараховувало близько 15 тисяч козаків та чотири тисячі татар. На місці, де нині автостанція, зупинилися на триденний відпочинок та підготовку до наступу на польські сили, які зосередилися біля Корсуня. 26 травня в Гороховій балці козаки Хмельницького здобули вагому перемогу, яка увійшла в історію як Корсунська битва. За чотири години армію Речі Посполитої було розгромлено!
Мліївський маєток було віддано у володіння Хмельницькому «на булаву». Через Городищину йшли козацькі полки у молдовські походи, до Батога, на зимову битву до Дрижополя (нині село Охматів Жашківського району). В документах тих часів згадується село Трисаги (нині Петропавлівка).
У Городищі поблизу залізничного вокзалу (біля дитсадка «Джерельце») до 1980-х років височів великий скіфський курган, звідки козаки вели спостереження. Називався він Козацька могила. Козацькими називали й інші кургани. Як свідчення перемог місцевих козаків над татарами лишилася Батиєва могила, що виднілася здаля поблизу Городища.
НЕПРИСТУПНИЙ ЗАМОК
Щоб уберегтися від козацьких повстань, 1645 року за наказом Станіслава Конєцпольського у Городищі насипали захисні вали, побудували невелику фортецю з двома невисокими дерев’яними вежами, яку в ділових паперах гучно називали замком. Залишки того валу видно й тепер за районним вузлом зв’язку.
Замок був центром території з селами й хуторами. Тут стояв гарнізон, зберігалися військові та продовольчі припаси, а староста, підстароста або управляючий як представники уряду виконували господарські, поліційні та судові функції. Довкола замку розросталося поселення, розвивалися промисли й торгівля. Вірогідно, замок побудував знаменитий Гійом Боплан — французький інженер, який, служачи при польському війську, з початку 1630-х до 1648-х років будував в Україні фортеці та інші захисні споруди. Населені пункти Городищини Боплан наніс на свою знамениту карту 1648 року.
ДІТИ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
З 1663 року в Городищі проживала одна з доньок Богдана Хмельницького — Катерина (Олена). Вона була дружиною гетьмана Правобережної України Павла Тетері. 1664 року в неї гостював брат Юрій, який постригся в ченці під іменем Гедеона і перебував у монастирях Києва, Корсуня, Сміли. Павло Тетеря вважав Юрія своїм політичним конкурентом, а тому прагнув вижити з України. Юрія арештували і під охороною відправили до Львова, а далі до Польщі.
Богдан Хмельницький мав двох синів і чотирьох доньок / за деякими даними семеро дітей/. Гетьманський рід Хмельницького згас наприкінці XVII століття.
ХАРАКТЕРНИК ІВАН СІРКО
У червні 1664 року козаки кошового отамана Війська Запорозького низового Івана Сірка розбили під Городищем татарське військо, й звідтоді річка, що впадає у Вільшанку, називається Татарка. Зберігся народний переказ, що козаки заманили у цю природну пастку велику кількість ворогів і знищили їх. Під час недавніх археологічних досліджень у Татарці було знайдено розривне чавунне ядро XVII століття, сокиру, алебарду та козацьку люльку.
1664 року в Україну вдерлося надзвичайно жорстоке військо поляка Стефана Чернецького. Але він не мав достатньо сил протистояти козакам, тому швидко розмістив загони по укріплених населених пунктах (зокрема у Городищенському замку), а сам помчав у дикі степи до хана по військову допомогу. Тим часом Іван Сірко зібрав 20 тисяч запорожців і заходився піднімати народні повстання в тилу польської армії. Воював по всій Черкащині...
В серпні 1664 року Сірко знову підступився до Городища, почав штурмувати укріплення. Тут із вісьмома загонами зачинився польський полковник Себастьян Маховський, який чекав на повернення Чернецького. Козаки вийшли із навколишніх лісів і чагарників, запалили передмістя, перелізли через вал і заходилися руйнувати частокіл. Козакам допомагали місцеві жителі. Пожежа перекинулася на містечко. Загинув ротмістр Олізар, козаки почали оточувати й самого Маховського. Але йому на підмогу підійшов Бідзиньський, який ночував неподалік і почув відгомін із Городища. Він раптово ударив по козаках, розсіяв їх і змусив відступити.
Для Сірка Городищенський замок не мав би складати великої проблеми. Але у Городищі удача відвернулася від нього. Тут він був тяжко поранений, тікаючи, упав з коня, дістався болота. Однак Іван Сірко швидко одужав і дожив до поважного віку.
КОЗАЦЬКИЙ РІД СИМИРЕНКІВ
У середині ХІХ століття біля Городища виріс найбільший у Європі цукровий завод. Його побудували нащадки козаків: Яхненки і Симиренки — роди, що століттями демонстрували незламність свого духу. Вперше козак Вільшанської сотні Фесько Семеренко згадується у реєстрі Запорозького війська за 1649 рік. Його син козак Степан народився 1765 року, 20 років козакував на Січі. Але після репресій, які провела Катерина ІІ проти козацтва, відмовився присягати імператриці. За це був позбавлений власної садиби, козацьких вольностей і пільг, а його сім’я потрапила у кріпацтво. Згодом жив у Городищі, став заможною людиною, мав землю, пасіку, млин. Степан подався чумакувати і помер в дорозі десь серед вільного степу, де й був похований.
Його син Федір не змирився з неволею. Вивчившись, торгував зерном і борошном, на зароблені гроші викупив себе з кріпацтва. Разом зі своїм тестем Яхненком орендував, а згодом збудував млини на річці Рось. Симиренко і Яхненко в голодний 1830 рік упродовж кількох місяців безкоштовно годували приблизно 10 тисяч селян. Потім обоє стали засновниками однієї з найпотужніших цукроварних фірм того часу, звели поміж Городищем і Млієвим найбільший у Європі та Російській імперії цукровий завод. Платон Симиренко побудував ще й машинобудівний завод, де були створені перші на Дніпрі цільнометалеві судна.
Тільки справжній козак за умов царської влади міг назвати пароплави «Українець» та «Святослав». Тільки справжній козак міг гостинно приймати в себе поета Тараса Шевченка, дати гроші на видання «Кобзаря». Для службовців і робітників цукрозаводу Степан Симиренко 1858 року побудував церкву в ім’я архідиякона Стефана. Тільки щирі козаки могли багато років безкорисливо підтримувати діячів української культури. Тільки справжній козак Василь Симиренко міг сказати: «Кожен мусить робити те, до чого вдатний. Вони тямляться на громадських справах, хай їх і роблять, а я тямлю зароблять гроші, то й мушу заробляти їх для України... Якби для України не були потрібні гроші, я б стільки не працював».
