Iсторично так сталося, що українські землі багато років були у складі двох імперій: західні землі входили до Австро-Угорської імперії, а східні — до Російської. По-різному склалася доля українців у цих імперіях. Австро-Угорщина — європейська, більш демократична, ніж Росія, держава, в якій українська мова не заборонялася, а українці як нація не пригнічувалися. Тому українці на західних землях мали більшу змогу зберегти свою мову, культуру, звичаї, самобутність. В Російській імперії протягом століть українську мову забороняли своїми указами Петро I, Катерина П, Олександр II, але майже за 300 років поневолення народу України російські царі не досягли такого рівня русифікації, помосковлення, як радянські генсеки, особливо після Другої світової війни.
У двадцятих роках минулого століття в Україні набув сили процес розвитку та запровадження української мови в освіту, культуру, діяльність державних установ, а вже в тридцятих роках його було зупинено, тодішній уряд Української РСР було звинувачено в націоналізмі, його членів — навіть репресовано. Але за цей своєрідний період відлиги були досягнуті певні здобутки в українізації суспільства. Так 1940 року в нашому рідному місті Харкові у двох третинах шкіл було україномовне викладання, а після війни там почався процес інтенсивної русифікації. 1990 року в Харкові вже не було українських шкіл, залишилися тільки українські класи в деяких з них. Це явище пояснювалось «небажанням» батьків віддавати дітей до українських шкіл. А що чекало юнака чи дівчину, які закінчили українські школи й отримали українські атестати? В армії, в усіх навчальних закладах, починаючи з профтехучилищ, у державних установах, на виробництві панувала російська мова. Тому батьки не бачили жодного сенсу, щоб віддавати дітей до української школи.
В перші роки незалежності, а точніше — самостійності української держави, українська мова набула великої популярності. Нею в парламенті заговорили навіть депутати (ми проти слова «народні») — етнічні росіяни. Нині ставлення до єдиної державної мови і з боку депутатів, і з боку державних службовців різних рангів змінилося на гірше. Навіть деякі етнічні українці, які досконало володіють державною мовою, з трибуни говорять російською.
Останнім часом, особливо напередодні березневих виборів у парламент, окремі політики антиукраїнської, антидержавної спрямованості почали інтенсивно спекулювати питанням надання російській мові статуту державної. Прикро, але російськомовні українці, підтримуючи цих політиків, не розуміють, що цим вони підривають основи української нації. І ось чому. Що визначає націю? Перш за все — територія і мова. Зникає одна із складових — зникає і нація. Без мови немає нації, без нації немає держави.
Що буде, коли російській мові нададуть статусу другої державної? Те саме, що в Білорусії, де визнано державними мовами білоруську та російську. Вже сьогодні там лише 15 відсотків шкіл з білоруською мовою навчання, а в столиці Мінську — лише 3%. Якщо в нас російську мову буде конституційно затверджено другою державною, стимулу до опанування української в російськомовного населення не буде: мовляв, не обов’язково володіти аж двома державними мовами, досить однієї, — звичайно ж, російської. Таке ставлення до української мови може поширитися на всі гілки влади, що негативно вплине на подальший розвиток української мови, утвердження її в усіх державних структурах. Це негативно вплине й на міцність держави, посилить регіональний сепаратизм. У всіх сферах життя в західних регіонах функціонуватиме лише українська, в східних та південних — тільки російська мова. Отже, питання мови для України — доленосне.
Про самостійну суверенну соборну українську державу віками мріяли наші великі сини і доньки. І ось, нарешті, вона відбулась, та, на жаль, поки що у стадії складного, затяжного становлення. Україна має всі можливості зайняти чинне місце серед розвинутих країн не тільки Європи, а й світу. За площею і населенням — одна зі значних держав Європи, вона має потужний науковий і промисловий потенціал, та й природа щедро наділила її своїми багатствами — чверть світових родючих чорноземів, великі поклади залізної, марганцевої, уранової руд, вугілля та інших цінних копалин.
Цього року виповнилося 15 років, як Україна відновила державність, втрачену свого часу з об’єктивних і суб’єктивних причин. Які ж ми маємо здобутки? Україна признана світом як суверенна держава, до цього її сприймали як один із регіонів Росії. А в розвитку самої держави — позитив, досягнутий завдяки окремим патріотично налаштованим політикам, — це зростання демократичних тенденцій у формуванні засад громадського суспільства, зокрема свободи слова, в гуманізації соціальних відносин (перехід від насилля до переконання), у розвитку соціально-гуманітарних наук. Та на цьому, на жаль, мусимо ставити крапку. А тоді, на початку створення нашої держави, скільки було могутніх, не підточених жодним сумнівом надій у нашому стожильному і терплячому, розважливому і не войовничому українському людові, у його природному бажанні мати своє національне гніздов’я не окрайці битої чужинцями дороги, а на отчій землі під вселюдським сонцем в усіх напрямках від стольного Києва! І це природно, бо українці віками були пригнічені, жили в напівколоніальному устрої.
Та не так сталося, як бажалося. І, мабуть, тому, що не тим повірили, не за тими поводирями пішли. А тепер, як сказав один із тих поводирів: «Маємо те, що маємо». Ці поводирі стали не лише дієвими особами, а й авторами безпросвітно довгого, в’язкого трагічного періоду української історії, авторами втраченого часу і втрачених можливостей української нації. Та й сама нація була надто кволою, деморалізованою за століття бездержавності. Вона не мала своїх справжніх, мудрих, сильних і патріотичних лідерів державницького масштабу.
В порівнянні пізнається істина — так говорить народна мудрість. Наприклад, естонці, латиші і литовці в порівнянні з українцями — малі нації, але сильні й патріотичні. Після Першої світової війни, в 1918 році, вони вийшли зі складу Російської імперії і створили свої суверенні держави. Та імперські замашки могутнього сусіда не довго дозволили їм святкувати свою незалежність, вже у 1940 році ці держави були анексовані та перетворені в союзні республіки СРСР, але після його розпаду за ті ж п’ятнадцять років, які мала й Україна, прибалти досягли великих успіхів у державотворенні, економіці, політиці, і зараз вони вже в Євросоюзі й НАТО. Варто також нагадати, що й Україна в 1918 році могла б стати суверенною державою, якби тоді два відомі політики — Михайло Грушевський і Павло Скоропадський — порозумілися і діяли разом. Та, на жаль, цього не сталося. Така наша національна ментальність, недарма ж існує гіркий жарт: де два козаки — там три гетьмани.
Можна також відзначити, що й держави, які раніше були сателітами СРСР — Польща, Угорщина, Болгарія і Румунія, — також досягли певних успіхів, а останні вже в цьому році стали членами ЄС і НАТО. А Україна п’ятнадцять років бреде в тумані, з останніх сил розгрібаючи його й шукаючи твердої стежки, прислухаючись до спокусливих голосів політичних торгівців, захованих у цей непрогляд.
А тим часом олігархічні клани завершують узаконення поділу України на свої мафіозні князівства, їм підпорядковані вже цілі регіони, де свої неписані закони, своя мораль і свої, як правило, кримінальні лідери. Такої загрози існуванню української держави не було за всі попередні п’ятнадцять років.
Те, що відбувається нині з Україною, — гнітить кожну мислячу українську душу, сіє в ній глибокий песимізм і ностальгію. Простим людям залишається єдине — ділити свої біди і злидні.
В романі Михайла Коцюбинського «Фата Моргана» є такі рядки: «Ідуть дощі, холодні сірі тумани клубочаться вгорі, спускаючи донизу свої пухнасті сірі коси. Плачуть солом’яні стріхи, плаче гола земля і стиха хлипає сум... і не знаю, коли усміхнеться». Це ніби про сумне сьогодення в Україні, прикро.
Час перестати нам гратися своїми і чужими ілюзіями. Є справа облаштування українського господарства з допомогою здорового українського глузду і національного інтересу. Зло множиться тому, що ми продовжуємо визнавати українськими політиків, які фактично чужі духом і не розуміють українського національного інтересу. Почнімо з того, щоб ми хоч навчилися розрізняти політичних гравців за ділами і помислами їхніми. Далі народ якось знайде сили не довіряти тим, хто ніколи не виведе Націю з глухого кута, куди її запровадили гаслотворці та чужі люди.
