До Харкова мене привезли півторарічною дитиною. Навесні 1941 р. я закінчив 1-А клас СШ № 54. Взимку 1942-го ми з мамою пішли-побрели по переметених сипучим снігом польових дорогах на нашу малу батьківщину — благословенну Полтавщину...
У чіпкій дитячій пам’яті закарбувалось чимало побаченого й почутого, в тому числі в Харкові в роки Великої війни — моторошні сирени повітряної тривоги й щораз сильніше завивання бомб, що падають, приглушений віддаллю гуркіт канонад з-під Залютиного, загибель наших саперів біля мосту через Лопань...
Уже дорослим перечитав чимало літератури про Другу світову, і не раз думалося: а чому Харків не місто-герой? Звісно, місто мого дитинства не Севастополь і не Сталінград, але...
Нещодавно спало на думку порівняти втрати противника під Харковом і деякими містами-героями, тож склав таку собі порівняльну таблицю. Дані взято з солідного видання «Великая Отечественная война. 1941 — 1945», Москва, 1985. Гадаю, що ця таблиця дає безвідмовну підставу для присвоєння м. Харків звання «Місто-герой»:
Оборона тривала: Одеса — 05.08. — 16.10.1941, 73 дні; Севастополь — 30.10.1941 — 04.07.1942, 250 днів; Харків — з другої половини жовтня до 25.10.1941, приблизно 10—12 днів; Новоросійськ — 01.09. — 26.09.1942, 25 днів.
Втрати противника: Одеса — «виведено з бою 160 тис. ворожих солдатів і офіцерів, близько 200 літаків і близько 100 танків» (стор. 505); Севастополь — «приблизно 300 тис. осіб убитими й пораненими» (стор. 640), дані про втрати військової техніки не наводяться; Харків —«противник втратив 120 тис. осіб, понад 450 танків, понад 200 гармат» (стор. 767); Новоросійськ — «за час операції противник втратив 14 тис. осіб, 47 танків, гармат і мінометів, 25 літаків та іншу воєнну техніку» (стор. 493).
Харків обороняла 38-ма армія (командарм генерал-майор Віктор Циганов), яка завдала противнику не лише відчутних втрат, а й порушила його плани взяти місто в кільце. 21 жовтня німці захопили Дергачі (на півночі) й Мерефу (на півдні). Воїни 38-ї армії рішучими контрударами звільнили ці захоплені ворогом населені пункти й залишили місто тільки відповідно до наказу Ставки Верховного командування в ніч на 25 жовтня, щоб зайняти вигідні для оборони позиції над Дінцем.
Надання Харкову звання «Місто-герой» буде певною мірою і вшануванням і полеглих, і ще живих «народних ополченців». Лапки тут, на думку автора, цілком доречні, тому що «ополченці» ті — мобілізоване польовими воєнкоматами Воронезького та Південно-Західного фронтів чоловіче населення Харківщини. І воювати їм довелося необмундированими, без елементарної військової підготовки, а часом і без зброї. Один із тих «ополченців» — Микола Спиридонович Чумаченко — розповів автору цих рядків чимало цікавого про свою участь у тих тяжких боях взимку та ранньої весни 43-го. Ось один випадок:
Микола довго клянчив у командира якусь зброю.
— Ну и надоел ты мне. Ладно, пойдешь к пулеметчику.
— Так я ж пулімйот тільки в кіно бачив.
— Вот-вот. Кино «Чапаев» видел? Там бабы строчили. А ты — мужик. Научишься.
«Мужикові» тоді було років 18—19, і був він аж ніяк не богатирської статури.
Воювати ж «ополченцям» довелося з сильним і досвідченим ворогом, і звільняючи Харків і Харківщину, і обороняючи. Саме тоді на цей відрізок радянсько-німецького фронту були перекинуті елітні танкові дивізії СС «Адольф Гітлер» і «Мертва голова».
Вдруге Харків було звільнено 23 серпня 1943 року.
