Про незадоволення політикою Президента та про заміну «шила на мило» в середовищі вищих ешелонів влади не говорять зараз, хіба, ліниві чи байдужі. Виборовши свободу та демократію на Майдані та на тисячах локальних «майданчиків», українці очікують від, тепер уже «своєї», влади значно більшого, ніж те, що в дійсності отримали за десять постпомаранчевих місяців.
ХТО ЗА ЩО «КРОВ ПРОЛИВАВ»
Народна мудрість — неперевершене джерело креативних ідей: уважно погляньте на українські прислів’я та приказки — і не треба політтехнологів та «консультантів»: усе як на долоні — тільки б не лінуватись обміркувати.
Споконвіку, приміром, відомо, що як хтось вже у нас винуватий — то це неодмінно невістка! На неї, бідолашну, рясно сиплються звинувачення разом із прокльонами — бо все, бачте, вона робить «не так», усе «не по-людському»!
Неважко зрозуміти, що отакою соціальною «невісткою» сьогодення виступає зараз Президент Ющенко — наголосимо: саме Президент, а не нинішні чи колишні члени так широко вживаного тепер футбольного терміну «команди».
«Президент неправий, що не покарав бандитів «старих», Президент винний, що розплодилися бандити «нові»; Президент не того призначив і не того звільнив; Президент не наводить порядку; Президент потурає бізнесу наближених до себе груп та осіб; Президент не дотримує слова, даного народові на Майдані — отже, теперішній Президент нічим не кращий від двох попередніх» — приблизно такими стереотипами підживлюється українське суспільство у буремні передвиборні місяці.
Найбільш популярною тезою в опозиційній до Ющенка риториці є апеляції до зрад ідеалів Майдану. Облишмо на власний смак і сумління читача саму реакцію на вираз «ідеали Майдану» — автору особисто він уже набив оскомину: це як облізлий придорожній бігборд «Україно — ти моя молитва!» відомо ж бо споконвіку, «не вживай імені Господа надаремно!»
Так от, про зраджені ідеали: коли розумному сто разів скажуть, що він дурний, він (що вже точно!) не помудрішає. Коли ми чуємо на кожному розі, що українці стояли на Майдані для відділення влади від бізнесу чи за реприватизацію награбованого — невдовзі починаєш вірити в це. Стає прикро, однак, що ми настільки неуважні до власної історії! Як же можна спримітизувати високий порив до свободи!
Заявляти, що революція 2004 року була проти фальсифікацій та за відокремлення влади від бізнесу — це те ж саме, що вірити в те, що революція 1917-го була порухом передати «всю владу Радам».
І перше, і друге є нісенітницею, але політика, як відомо, робиться на інтерпретаціях. Суспільство вводиться в оману для здобування постреволюційних дивідендів — вмілими інтерпретаціями переворот 1917 го на довгі десятиліття став для нас виявом «прагнень понівеченого народу до свободи».
Так само, при вмілій інтерпретації революція-2004 може невдовзі перестати бути народною, але перетворитись на соціальну чи навіть соціалістичну.
ПРАВОСЛАВІЗМ ЯК КОРІНЬ РОЗЧАРУВАНЬ
Видатний київський філософ Микола Бердяєв винайшов вдалий термін на позначення симбіозу відданої народної релігійності із державно-імперською лояльністю, коли православ’я перестає бути однією з форм християнського вчення (навіть найбільш духовно багатим та містким, навіть найбільш органічним для нашого народу), а перетворюється у державну релігію, зі своєю державно-релігійною етикою та мораллю.
Власне, українці, що століттями жили — а часто й формували ідеологічне обличчя — Російської імперії, органічно увібрали в себе цей державно- релігійний симбіоз, що отримав на духовно-містичній філософській традиції східного християнства та природній м’якості та флексибільності нашого народу добрий ґрунт для свого розвитку.
Таке зрощення духовної та суспільно-державної свідомості Бердяєв називає «православізмом». Дана формула ідеально накладається до сучасної України.
Президент у системі координат православістичної свідомості займає місце царя, тобто «царя-батюшки», завданням якого є вести свій народ «з божою поміччю» до славних звершень. Ця ж риторика використовувалась комуністичним режимом — тоді партія і вождь вели нас у світле майбутнє.
Що ж, така провінційно-рустикальна ідеологія має право на існування. І ми можемо й надалі вимагати від Президента побудови раю на «Вкраїні милій», але тоді треба свідомо визначити свій статус у світі і осягнути, що з таким уявленням про роль Президента ми повинні відвернутись від Європи і усієї Західної цивілізації, оскільки їхні демократично-ліберальні (в координатах православізму їх варто називати «протестантсько-сектантськими») ідеї будуть шкодити нашим уявленням про владу і її духовну місію.
Єдиний політичний напрямок, що близький цій ідеології, і який не соромиться визнавати цього, — це правий російський монархізм. І хоч «розумом» українці вже далеко в Європі, «серцем» — ще у імперіалістично-монархістській ідеології.
Якщо все ж ми маємо амбіції розвиватись в загальноєвропейському дискурсі, слід припинити оцінювати владу категоріями «ото вибрали, а він сину телефони за 60 тисяч купує». Маємо свідомо осягнути глибину інтелектуального і духовного занепаду, в якому опинилася Україна, і розвивати себе, і тих, що довкола нас, щоб з цього занепаду вийти. Зізнаймося, цінності, якими просякнуті діти владоможців, сповідують і наші власні діти! Бо ще поки що в Україні «бути багатим» означає: «кидатися грошима на вітер».
Пам’ятаймо, що «Київ не один день будувався», так само й українська влада не може вмить стати такою, як би її хотів бачити кожен з нас (врахуймо, що кожен її хоче бачити інакше). Поцілунок Єханурова з Кучмою та підписання меморандуму Президента з Януковичем наша символічно-православістична свідомість витлумачила як возз’єднання нової влади зі старою.
Хоча, напевне, настав уже час перестати оцінювати сучасну Україну категоріями серіалу «Оперaция проФФесор», і зрозуміти, що політики, які дбають про свій імідж більше, ніж про державні справи, ніколи б на такий крок не пішли. Поцілунки й братання не були ані «зняттям масок», ані жестом примирення світоглядів, але виявом відкритості сучасної влади. А відкритість — як відомо — ознака сили!
НАСАМКІНЕЦЬ
Доки одні вперто називають себе «командою Ющенка», а інші репетують про «зраджені ідеали Майдану», ми маємо усвідомити, що ні перші, ні другі не є і не можуть бути «святими і безгрішними», чого так прагне побачити православістична свідомість. Тримаймо їх на службі в себе, бо якщо влада й від Бога, то здійснюють її «богообрані» від імені та за повноваженням народу, суспільства, тобто нас. І як змінюватимемося ми, змінюватиметься й загальний рівень наших управлінців. Як припинимо красти ми — припинять це робити й вони, як наведемо лад у своїх головах, тоді лиш він з’явиться у стосунках між державними керманичами. А шукати «невістку» — то справа нескладна, от лишень би знову не бути використаними спритними спекулянтами слів та ідей. Тож поважаймо себе і цінуймо те, що маємо!
