Пшениці, як і інших зернових, у надлишку бути не може. Хліб — національний стратегічний товар, який цілком можна прирівнювати до золота. Однак нинішня ситуація, коли пропозиція різко перевищує попит, на мій погляд, досить штучна, оскільки дивно, що виробники ганяються за «гаманцями» і просять: купіть! А покупці носом крутять. Не тому, звісно, що не потрібен товар — просто трейдери, великі та малі фірми, що мають право на операції із зерном, хочуть викачати зерно у виробника «за так». Керівники це відчувають і розуміють. А тому — нервують. Їм би стати у позу та єхидно посміхатися. Тобто, на комори повісити великі надійні замки та чекати свого часу, того моменту, коли ціни неодмінно поповзуть вгору. Формально на це націлює і влада: мовляв, притримайте один-два місяці, не поспішайте. Але тут же, одночасно, вимагають розрахуватися з податками, за кредити, за електроенергію і віддати всі борги по зарплаті. Якщо негайно це робити, то, знову ж, згідно з кон’юнктурою, що склалася. З одного боку — люди не зрозуміють, якщо їм не віддати належне з такого гарного врожаю, а з іншого — яке існування і, тим більше, розвиток, можна планувати при враз спустошених засіках?
Перший урок жнив полягає у тому, що сільгоспвиробники раз і назавжди, принаймні, на найближче майбутнє, повинні гарненько засвоїти: в Україні хлібом розпоряджаються комерсанти, у них капітали й можливості. Тому не треба будувати ілюзій у будь- яку погоду та заздалегідь потирати від задоволення руки — все одно заберуть збіжжя, не києм, то палицею, але у сховища пролізуть. Що ж робити? Вчитися працювати і цим пом’якшувати фінансові удари. Такий ось рецепт. По- перше, мати у себе досить площі під дахом, щоб було де зерно зберігати. Деякі зіткнулися з цією проблемою, повезли намолочене на елеватори і зазнали певних збитків. По-друге, вміло використати можливості кредитів, щоб зерно, дійсно, не віддати відразу після жнив. Маневр, гнучкість, пов’язана з хитрістю, — все це повинно бути. Далі. Надто важливо не просто багато хліба мати, а якісного хліба — ось у чому суть. Усе-таки пшениця третього класу та шостого — це дві різниці. Це 650 гривень за тонну, навіть зараз, проти 350. Отримати добру пшеницю — означає виконати цілий шлейф необхідних агрономічних операцій. Фахівці чудово про них знають.
Нарешті, четвертий висновок з цінового уроку, мабуть, найголовніший. Він полягає у тому, що будь-якому сільгосппідприємству слід розвивати власну переробку продуктів рослинництва, того ж хліба, а ще — предметно займатися й тваринництвом. Чому багато, точніше, левова частка господарств не можуть притримати зерно? Та тому, що ні за що жити далі, немає оборотних коштів, навіть мізерних. Ті ж підприємства, які підходять до сільгоспвиробництва комплексно, щодня за реалізацію молока та випічки отримують досить солідну «живу» копійку, щоб купити тонну-дві солярки, якусь запчастину та чекати.
Усе сказане вище аж ніяк не означає, що треба опустити руки та піддатися відчаю. Усе-таки краще, коли хліб є, ніж коли його немає взагалі. Але рятувати себе, потопаючого, треба власними руками. У цивілізованому світі інші правила. Там держава нікому не віддає монополію на зерно та скуповує левову частку його за зазделегідь обумовленими, фіксованими цінам, тим самим дотуючи сільгоспвиробника. У нас — усе по-іншому. І це примушує думати про змичку фінансового капіталу з різного роду держчиновниками, які сприяють правилам нечистої гри. Інакше гривня до долоні не прилипне.
Говорять про зниження цін на хліб. Так, воно можливе, але незначне, швидше всього, ненадовго і знову ж штучне, що має чисто політичний характер. Тому що хлібокомбінати не підуть на збитки чи на зниження власної рентабельності. Вони ж не тільки зерно закуповують: статей витрат — безліч.
