Сергій ДМИТРІЄВ, священик:
— Мене постійно хвилює зниження рівня загальної культури людей. Я часто буваю в Європі. І коли повертаюся до Херсона, то чим далі від Заходу, тим більше зустрічаю хамства і намагання когось обманути, але менше — ввічливості й доброзичливості. На мій погляд, це пов’язано із небажанням духовно розвиватися. У цьому напрямі важливу роль відіграє Церква. Якщо образно говорити, то священики — це сіль на Землі. Ми повинні робити все, щоб ламати в людях зачерствілість, але в той же час знати, коли треба «підсолити» ситуацію. Адже без цього — ніяк. Уявіть, якщо завтра зникне сіль, а все буде солодким... А уявіть, якщо завтра ви прокинетесь, а в місті немає жодного храму... Що трапиться з людьми далі? Повна деградація та бездуховність. Цим я переймаюся завжди, це створює для мене дискомфорт, тому намагаюся брати активну участь у громадському житті, допомагати людям і виховувати в них добро. Із цього й складається моє життя, в цьому і хороше, й погане. А ще добре, що ми взагалі живемо; добре, що є до чого прагнути, з чим боротися, що оточують рідні та що живемо все ж таки в незалежній державі. Радує й те, що є люди, які, немов ясні зірки на темному небі, допомагають іти по життю.
Катерина ОЛЕЯРНИК, тележурналістка:
— Позитив мого життя наповнюється взаємодією з людьми — професіоналами, які залюбки діляться досвідом та знаннями. У свою чергу я з радістю співпрацюю з колегами, друзями, знайомими, розкриваю деякі секрети й механізми, які допомагають мені в роботі-покликанні — журналістиці. Усвідомлюю важливість донесення інформації до суспільства — до кожної окремо взятої людини, бо від мого трактування події залежить сприймання та реакція загалу. Працюючи з інформацією і впевнено крокуючи шалено цікавим і складним шляхом, я наштовхуюся на багато перепон, але, долаючи їх, відчуваю себе сильнішою, бо перемог більше, й, як кажуть, «те, що нас не вбиває — робить нас сильнішими».
У своїй професійній діяльності від головного редактора одного з інформаційних агентств Херсона я зробила декілька кроків вперед і пов’язала своє життя з телебаченням. Наразі працюю спеціальним кореспондентом двох провідних каналів країни. Це — щастя, коли ти не стоїш на місці, а підкорюєш нові ниви інформаційного простору. А тим паче, коли ти відчуваєш запал та підтримку колег та друзів, які є твоїми однодумцями.
Звісно, є складні етапи, деякі непорозуміння й розбіжності в поглядах. Часто думаєш: а що далі, що чекає на тебе й на твою країну?.. Хочеться як краще, а виходить — як завжди... Буває багато зйомок, сюжети, все летить, пульсує, а потім — стоп! Сідаю, думаю... І розумію, що все тільки починається, а далі — життя, і воно готує багато сюрпризів, поворотів та віражів для країни, а значить, для кожного з нас. Я не можу передбачити своє життя в дрібних деталях, але можу спроектувати головне — напрям і оточення. Тут схибити неможливо.
Анастасія ПОПОВИЧ, доцент, викладачка кафедри світової літератури Херсонського державного університету:
— До хороших подій, які відбувалися в моєму житті останніми місяцями, я б віднесла вступ до докторантури. Це прекрасна можливість реалізувати свій потенціал, виявити сили, зробити власний, нехай і невеликий, внесок у сучасну науку про літературу. Засмучує тільки, що в нашому суспільстві люди, які займаються наукою, не дуже потрібні і неналежно вмотивовані. Про це свідчать такі прозаїчні речі, як, наприклад, зарплати докторів і кандидатів наук, стипендії аспірантів і докторантів. Радують також зміни в собі, вихід за межі системи в загальному розумінні цього слова. Шкода тільки, що людей зі «сплячою свідомістю» поки більшість.
Радують студенти, які шукають, намагаються вийти за рамки буденності, але їх дуже й дуже мало. На жаль, зберігається ситуація відсутності інтересу до будь-чого. Але ця проблема виявляється вже в школі. Прикро, що вчителі своєю байдужістю і небажанням працювати з дітьми часто «відбивають» у них всяке прагнення до пізнання нового. Сумно, що діти замінюють книжки та прогулянки комп’ютерними іграми й телевізором, покидаючи реальне життя заради штучного, відмовляючись від оповідань заради низькопробних серіалів і безглуздих телешоу.
Сергій ДЯЧЕНКО, експерт музейної справи Міжнародного проекту «Нове дихання культури», краєзнавець:
— Нещодавно повернувся з Вірменії, де разом з колегами знайомився з музеями — учасниками нашого проекту. Ще раніше були в Грузії. Дивуюся самовідданості музейників. Хоч які б потрясіння переживали їхні країни, ці люди примудряються зберегти найцінніше, що є в будь-якої держави, — її культуру. Наші музейники, до речі, в цьому плані такі ж: це — ті люди, які розуміють, що насправді потрібно цінувати. Хоча отримують вони при цьому мізерні зарплати. Але якщо в тому ж Закавказзі війни та блокади заважають розвитку держави, то як таку ситуацію пояснити в багатій ресурсами та мирній Україні?..
Не можу також без болю спостерігати, як на очах знищується рідне місто. Мені соромно за потворну будівлю нового торговельного центру перед нашим театром (йдеться про ТРЦ «Суворовський», який побудовано на головній пішохідній вулиці Суворова та який не вписується в архітектурний ансамбль старого центру міста. — Авт.). Це — яскрава ілюстрація того, як базар витіснив культуру, як гроші стали пріоритетом у суспільстві.
Після прогулянок містом думаєш ще й про те, що в Україні зникає професія архітектора-реставратора. Адже навіть звичайний рельєфний карниз на будинку в старому місті відновити неможливо. А що вже тоді говорити про пам’ятники?
Артем ПОПИК, продавець у книгарні «ЦУКОР»:
— Останні два місяці я — продавець, причому такого специфічного товару, як книжки. Найцікавіше в моїй роботі — люди. Покупці, видавці, автори. Люди, котрі читають, а отже, — думають, а отже, — мають власний оригінальний погляд на речі. Тому найбільші враженням останніх кількох місяців були від спілкування, не завжди, можливо, приємного, однак переважно — цікавого.
Щодо подій у суспільстві, то найбільшим і найнегативнішим враженням стали, звісно, вибори. І навіть не те, як вони готувалися, скільки тонн бруду, пустопорожніх обіцянок, грошей і паперу було витрачено, а те, що дарма сподіватися хоч на якісь зміни після їхнього закінчення. Україна так і лишиться азіатською кримінальною державою. І від того сумно, бо, врешті-решт, винним у цьому є кожен. Маємо те, на що заслуговуємо. А хотілося б заслуговувати більшого.
Юлія КОВАЛЬ, бібліотекар:
— Нещодавно, у вересні, побувала на V Форумі молодих бібліотекарів Луганщини. Взагалі залишилися приємні враження й від організації, й від колег, із якими познайомилася. Навіть, незважаючи на проблеми, що сталися дорогою — наш автобус зламався, не доїхавши до пункту призначення, десь за м. Єнакієво, — згадую подорож із позитивом. Тішить, що бібліотеки не вмирають, працюють, шукають нові форми роботи та змінюють уявлення людей про ці заклади: зараз це не просто книгосховище з покритими пилюкою старими книжками, а сучасні інформаційно-культурні центри, спрямовані на вдоволення потреб громади. На жаль, поки що більшість українських бібліотек робить тільки перші кроки до впровадження досвіду роботи книгозбірні європейського зразка. На заваді цьому стає й жахливе фінансування книгозбірень, особливо районних та сільських, і відсутність молодих, креативних кваліфікованих кадрів. Та все ж позитивні зрушення в розвитку бібліотечної справи прослідковуються. Сподіваюся, що найближчим часом ця тенденція не зміниться, і книгозбірні відіграватимуть важливу роль у житті кожного з нас.
