2 липня ц.р. в газеті «День» було представлено інтерв’ю народного депутата І. Гаврилюка . Цілком згодний із депутатом і кіноактором. Але ось що хотілося б додати. Знову чекати державного фінансування кіно в Україні — не варто. Я впевнений, що грошей у бюджеті немає (і не буде). Отже, потрібно шукати інші варіанти фінансування. Можливо, йти тим шляхом, яким сьогодні намагаються йти в Росії, а саме — режисер Євген Матвєєв. Я маю на увазі проект «Народне кіно», завдяки якому було знято серіал «Любити по-російськи». Однак національна кіностудія ім. Довженка в реалізації своїх проектів навряд чи піде таким шляхом. Адже статус «національної» ставить цю шановану творчу організацію в залежність від держави. Тобто — в роль постійного прохача грошей, яких у бюджеті взагалі не передбачено. Проте при всьому цьому на кіностудії ім. Довженка «ухитряються» запускати вельми дорогі проекти, на зразок «Мазепи», того ж «Богдана Хмельницького». Звичайно, ніхто не має права вказувати Художнику, що і де знімати. Але якщо держава не спроможна фінансувати цi проекти, якщо дійсно немає коштів у бюджеті, чи потрібно робити такі дорогі картини? Наш північний сусід пішов іншим шляхом. Там зробили ставку на «малобюджетне» і молодіжне кіно, просте і зрозуміле, яке можна подивитися в кінотеатрі, а можна і на касеті. Гарні тому приклади — «Сирота казанська», «Особливості національного полювання», «ДМБ»... Звичайно, не всі фільми російського кінематографа цікаві та актуальні. Примітивізм бойовиків (жанр прибутковий, який вмить окупається) вже вiдгукнувся тим, що касети не продаються (як же в такому випадку бойовики «вмить» окупаються? — Ред. ). А якщо і продаються, то не так активно... Але ось що примітно. Росіяни не поспішають робити історичні епопеї, розуміючи, наскільки це дорого (а як же «Сибірський цирульник» — фільм, який хоч не зовсім вписується у згаданий жанр, але виключно крупномасштабний? — Ред. ) Там, наприклад, маститі режисери не прагнуть знімати чергову сагу про Пугачова (а «Російський бунт»? — Ред. ) чи Степана Разіна. Хоч, упевнений, є і такі, хто з нетерпінням чекає подібних проектів. У нас же, при тотальній кіновиробничій бідності, чомусь обожнюють запускати (а потім і зупиняти) проекти, розуміючи, що мізерних студійних коштів вистачить хіба що для кінопроб... Однак деякі режисери, одного з яких згадав І. Гаврилюк, просто-таки обожнюють знімати «епопеї». Звичайно, за державний рахунок. Щоправда, іноді знаходяться інвестори, але — впевнений! — швидше для «відмивання» грошей, аніж для реальної допомоги... Який же вихід зі становища?
Якщо студія є «національною» (державною), то Міністерство культури, як на мене, має провести ТЕНДЕР зі сценарних заявок. Потім зі сценарієм переможця тендера, з усіма розрахунками виходити на більш високий рівень і там, цілком обгрунтовано, вимагати коштів для кіновиробництва. Таким чином відразу ж відсіються низькопробні, а заодно і дорогі проекти, які на даному етапі не можуть бути повністю реалізовані...
КОМЕНТАР
Ганна ЧМІЛЬ , заступник держсекретаря Міністерства культури та мистецтв України:
— По-перше — про «народне кіно». Безумовно, в українського кінематографа практика «народного кіно» існує. Я пам’ятаю, як свого часу за «народним методом» знімався фільм Олеся Янчука «Голод-33». Це була стрічка, яка, власне, вперше за час існування і української історіографії, і українського кінематографа відтворила на екрані в художній формі події, пов’язані із голодомором 30-х років в Україні. Через газету, через радіо творча група звернулася до всіх, кого так чи інакше торкнулась ця трагічна подія в історії українського народу, з тим, щоб вони долучились до відтворення цієї події на екрані. І український народ відгукнувся, і дуже багато було надіслано на спеціальний рахунок коштів, які, власне, і були долучені до частково державного фінансування, і таким чином був створений цей фільм. Він мав великий успіх, був репрезентований на міжнародних кінофестивалях і власне після нього — це був перший повнометражний художній ігровий фільм у реалізації Леся Янчука — Лесь Янчук зреалізував кілька художніх проектів, знову ж таки пов’язаних із невідомими сторінками історії українського народу. Чи можливо сьогодні зібрати гроші таким чином? Повністю, думаю, важкувато, але долучити певну частку — можливо. Хоча, безумовно, за час існування українського кінематографа ми маємо інший, негативний, досвід: коли у західному регіоні збиралися кошти на фільм про Мазепу (тоді ще у складі творчої групи були і Іван Гаврилюк, і Юрій Іллєнко), на жаль, нічого не вийшло, тому що цих коштів було небагато, а кінопроект, як кажуть, був великомасштабний. На сьогоднішній день ми, звичайно, стараємося на частку бюджетного фінансування, яке виділяє держава, залучати позабюджетні гроші. І, безумовно, багато фільмів і проектів, які реалізовуються сьогодні в Україні (реалізовуються не тільки на національній кіностудії, а й на інших кіностудіях) — в копродукції.
Що стосується тендера, то на сьогоднішній день державне замовлення розподіляється через проведення конкурсу, відбору і тендера. Перш за все, при Міністерстві культури та мистецтв існує експертна комісія, яка, власне, і визначає долю майбутнього проекту. До складу цієї комісії входять відомі кінокритики, кінорежисери, фахiвці кінопрокату, дистриб’ютори і продюсери, які читають сценарії і на їх підставі роблять прогнозні оцінки стосовно того, чи користуватиметься той чи інший фільм попитом, чи це буде, наприклад, фільм, який розвиває саме мистецтво, тобто фільм новаторський, авангардний. І за висновками цієї експертної комісії Міністерство культури та мистецтв і колегія Міністерства культури та мистецтв розглядають усі ці проекти. І приймається, відповідно, рішення. Це перший момент. Другий момент — тендер передбачає реалізацію цих проектів не тільки на студії Довженка. У 1998 році прийнята Постанова Кабінету Міністрів України про підтримку національного фільму у продюсерській системі виробництва. Тобто йдеться про те, що на підставі оцього тендера, оцього конкурсу до Міністерства культури подають проекти не тільки державні студії і ті режисери, які на сьогоднішній день працюють на державних студіях. До конкурсу подають проекти і молоді митці, і режисери, які на сьогоднішній день працюють поза державними студіями. І якщо проект перемагає і колегія Міністерства культури затверджує його до виробництва, то ми підтримуємо і ці проекти, тобто кошти не йдуть обов’язково на студію Довженка. Вони можуть спрямовуватися на вищезгадані недержавні студії, і проект реалізовується через ці невеличкі студії, яких на сьогоднішній день в Україні вже багато.
Тепер що стосується того, що Росія йде шляхом розподілу коштів через так зване малобюджетне кіно. На сьогоднішній день фактично найдешевше кіновиробництво у всій Європі — в Україні: якщо середньостатистична російська картина сьогодні коштує сімсот тисяч доларів, то українська — в два рази менше. Стосовно того, що в Україні захоплені великомасштабними проектами, то це теж, м’яко кажучи, не зовсім правда і не зовсім доречно. За оці роки перебудови ми фактично спромоглись на два великомасштабні проекти, пов’язані із фільмом Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» і фільмом Миколи Мащенка «Богдан Зіновій Хмельницький». Але коли, наприклад, говорять про те, що краще запустити десять проектів, ніж один, то я не завжди з цим погоджуюся. І не тому, що в мене якась інша логіка. Знову ж таки, повертаюсь до того тендера. Як правило, все, що вартує хоч найменшої уваги, і все, що на сьогоднішній день так чи інакше позитивно поціноване експертами, знаходить свою реалізацію за державної підтримки. Наприклад, звинувачують у тому, що фільм Іллєнка коштував більше як 10 мільйонів, мовляв, краще було б роздати по мільйону і зняти десять фільмів. Але в той час, коли фільм Іллєнка запускали, не було цих десяти сценаріїв і не було цих так званих молодих режисерів, які, власне, здатні були б зреалізувати ці десять проектів. Слава Богу, на сьогоднішній день підросли молоді режисери. Ми зараз якраз розглядаємо кінопроекти, які подали молоді під орудою Леся Саніна, що очолює Асоціацію молодих кінематографістів. Вони подали десять кінопроектів (по тридцять хвилин) телевізійного телесеріалу молодих кінематографістів України. Я поки що не можу сказати, чи це буде робитися під однією тематикою, чи це буде якимись циклами, але принаймні такий проект молодих на 2003 рік реалізувати ми хочемо. І я думаю, що не можна однозначно підійти і сказати, що от правильно так і тільки так або от так і тільки так. Кінопроцес, кінотворчість, творча спроможність — це багатокомпонентні речі, які, звичайно, залежать від багатьох факторів, в тому числі і від наявності на той чи інший момент творчого потенціалу, який є в Україні.
