Не схоже наше життя на натхненне і творче. Історія України перетворюється на цвинтар, на якому історичні мародери, свої й заїжджі пройдисвіти риються в глибинах історичних могил, витягуючи найстрашніше. Політики, як бездарні неуки, шукають щось у всьому світі, сперечаються, в який бік спрямувати Україну і чим розплачуватися за дозвіл бути.
Прем’єри, змінюючи один одного, виправдовуються: мовляв, знали як, але забракло часу. Законодавці, в своїй більшості, приймають закони для тих, хто платить. Народ, у суверенній волі своїй, здригається від політичних та соціальних катаклізмів, криміналу, епідемій туберкульозу та ВІЛ-інфекції і такого іншого... Його, народ, не вдається підбадьорити навіть цілодобовими повідомленнями про жорстокість терористів, техногенні катастрофи, про жертви американців в ім’я демократизації держав і континентів.
Оцінка поточних буденних бід нашими співгромадянами лаконічна: «Нічого ніде хорошого! Немає і не буде!» Так говорять не лише на кухнях, у «маршрутках», парках і чергах. Те ж підноситься радіо і телебаченням: «Скрізь і все погано!» — слухачі вимикають радіо, глядачі гасять екрани телевізорів.
А майбутнє не чекає. Його творять! Без нас. І, природно, не для нас.
Хто ж надихне нас, громадян України, на творчість і прогрес? Хто, окрім Бога? ХТО?
