...Відповідаючи на запитання кореспондента «Української правди», Віктор Ющенко сказав: «Я розумію, що можна гнівити, звичайно, окупанта Путіна, котрий збожеволів, але з іншого боку є відчуття, що він прийшов туди, де найменше українського, де нема нашої мови практично, де нема нашої пам’яті, де нема нашої Церкви, де нема нашої культури». Все правильно сказано. Та це занепокоївся кур’єр якоїсь газети, робітник чи селянин? Ні, ці слова належать Віктору Ющенку, президентові України в 2005—2009 роках. А що ж він зробив тоді, щоб наша мова, церква, культура прийшли в Крим і Донбас? А нічого, сам про це зізнається, хоч мав бути не спостерігачем, а повинен був втрутитися, щоб виправити таке становище, назвати шляхи його вирішення, кому і що треба виконувати. Адже він був Главою держави, а держава, як це вказується в підручнику «Основи правознавства» (Київ, 1997), «здійснює політичне, економічне, ідеологічне керівництво суспільством, управляє загальносуспільними справами, виконує внутрішні та зовнішні свої функції».
І як же вона у нас їх здійснює? Верховна Рада України визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики, і вони стають відомими всім нашим громадянам. Економікою опікується відповідне міністерство, та за останні роки тут немає досягнень, навпаки, спостерігається спад виробництва, тому готуються реформи і є надія, що вони будуть успішними. А ось щодо ідеології, то складається враження, що вона, як і пропаганда, кинута напризволяще, для неї немає сил та й нікому проявляти свої здібності. Телеканали у нас — комерційні, газети теж у більшості мають своїх власників. А раз таким чином засоби масової інформації розподілені, то їх уже не можуть отримати інші люди, наприклад, колишні політв’язні, творчі працівники, окремі громадяни з чітко виявленою патріотичною позицією. Ось і наслідки — рідкість у них матеріалів правових, господарських, екологічних знань, як дотримуватися здорового способу життя, навіщо треба захищати природу. Про подолання ж колоніальної спадщини минулого можна і не згадувати, нікого воно не приваблює.
У наших журналістів немає цензури, вони вважають, що можна писати про що завгодно і в цьому зрівнялися з іноземними колегами. Але тут є своя особливість. Дається взнаки, що європейські чи американські журналісти вільні у виборі там, вони мають своє бачення розвитку подій, але ніхто з них не стане зневажати національні цінності свого народу, його мову, культуру, звичаї і традиції, гордість і славу минувшини, діяльність історичних осіб. Є його особисті погляди і переконання, а є ще громадська думка, і вона не забариться зі своїми оцінками, коли вгледить у будь-яких журналістських виголошеннях щось несприйнятливе, порушення загальноприйнятих у суспільстві норм і правил. Тому журналісти там оберігають свою репутацію, щоб не потрапити в незручне становище.
Україна, неодноразово на це вказувалося, не має своєї стратегії розвитку. Чому? Невже це таке складне завдання, що з ним не можуть впоратися не тільки окремі фахівці, а й колективи інститутів? Так, не можуть, і не впораються, хоч сидітимуть зранку до вечора лише над одним єдиним дорученням. Бо стратегія розвитку країни тісно пов’язана з державною ідеологією, а немає такої ідеології — немає і стратегії, а в підсумку і держави, бо держав без ідеології не існує. Ідеологічна багатоманітність, яку у нас видають мало не здобутком, це, за відсутності власної ідеології, те ж саме, що ховати голову в пісок, відбиватися щосили від обов’язкових і неодмінних вимог. Хіба ми не бачимо, що приніс нам спочатку інформаційний наступ «Русского мира» в Криму і Донбасі, за яким рушили вперед танки і гармати?
Поки що нас рятує патріотизм населення, наших військових і волонтерів на фронті. Проте безкінечно так тривати не буде. Без своєї національної ідеології, її обґрунтування і пропаганди, Україна приречена на руйнування, відсталість, бути територією для збагачення окремих осіб чи угрупувань, а далі стане й легкою здобиччю когось більш сильнішого. Вона у нас є, але знаходиться все ще на узбіччі нашого розвитку. Тому на порядку денному — духовне й інтелектуальне піднесення, яке має стати запорукою будівництва національної держави українського народу.
Недавно створено Міністерство інформації, хоч і знайшлися такі люди, що мало не з кулаками виступали проти. Які дії цього міністерства, побачимо пізніше. Становлення ж суспільного телебачення повинно відбуватися за його безпосередньої участі, тільки державною мовою, інакше буде те, що на комерційних телеканалах — заробітчанство, нехтування запитами суспільства, свій іграшковий світ. А на перспективу варто вже тепер замислитися над створенням потужних журналістських телеоб’єднань зі своєю власною базою.
