Ідеалістичні міркування на тему української національної
ідеї, хоч би якими дотепними вони були, не є достатніми. Треба брати до
уваги нестихійний, спрямований залізною рукою розвиток подій останніх десяти
років, згідно з яким проведено номенклатурну революцію стану надзвичайної
концентрації політичної влади в руках партійної олігархії, яка була за
часів тоталітаризму, до такої ж екстремальної концентрації економічної
влади тепер, яка пов'язана з накопиченням капіталу в руках обмеженого кола
промислових та фінансових олігархів. Торік газета «День» опублікувала сенсаційну
заяву голови ПДА Азарова про те, що в Україні легалізувалося сім мільйонерів
(днями це число переросло за десять — з повідомлення по ТБ), тоді як число
працюючих у тіні (гривневих) мільйонерів сягає 100 тисяч (!). Комусь це
число здалося неправдоподібним, але загальна сума 100 млрд. гривень приблизно
дорівнює тим $ 25 млрд. депортованого капіталу, які в усіх на слуху. У
цьому підрахунку треба зробити тільки одну дуже суттєву поправку: не 100
тисяч мільйонерів, а 100 мільярдерів. Як говорив якийсь комуніст у Верховній
Раді: «500 семей присвоили себе богатство в 40 миллиардов долларов». Стає
зрозумілим запізніле прозріння нинішніх демократів-протестантів: «Загроза
сьогодні не тільки від крайніх лівих сил, а й у п'яти-семи сім'ях олігархів,
які керують державою замість Президента, парламенту і уряду» — ці слова
С. Соболєва цитуються в № 93 газети «День». Це дуже характерне визнання
відомого політика з числа правих пояснює, чому вся Україна, за винятком,
можливо, самого праворадикального олігархічного крила, виявляється все
більш лівоналаштованою. І це нормально, хоча, може, й пізно. Олігархам
не треба 40 років, щоб вийти з Єгипту.
Утім, біблійні аналогії навряд чи доречні. Більш правильно
українську ситуацію порівняти з Філіппінами, де після лібералізації вся
державна власність була прибрана до рук генералів, і була створена дуже
знайома нам фінансова система з численними позабюджетними фондами, котрі
використовували мільярди державних коштів у приватних банках — терміналах
олігархічного капіталу (про це писалося в газеті «День»). Нереформована
державна машина, створена комуністами для пригнічення більшості народу
за більшовицькою схемою, зберігає свою інерцію, обслуговуючи вже олігархів.
Еклектика стала основною ознакою лібералізованої економіки: верховне чиновництво
займається тіньовим бізнесом, розглядаючи кожну бюджетну гривню як початковий
капітал у тіньових банківських прокрутках, у яких виявляється завжди достатньо
вільних грошей (на фоні загального безгрошів'я» для ефективного обслуговування
імпортерів або пірамід з облігаціями. Так що у В. Ющенка завжди болить
голова за курс гривні.
Згадані десятки мiльярдiв доларів на рахунках олігархів
є еквівалентом експортованої ліквідної державної продукції, яка зникла
з державного балансу — закони збереження в світовій економіці так діють.
Пройшовши швидко, ударними темпами, етап компрадорського накопичення, олігархи-експортери
(а саме державна монополізація цієї галузі в минулому створила грунт для
їх виникнення) продовжують свою збиткову для України діяльність.. Попри
великий відносний обсяг зовнішньо-торгівельного обороту (до половини НВП
— недосяжний навіть для розвинутих країн показник) промисловість деградує,
й інвестиційний клімат залишається непридатним для життя, як Синайська
пустеля. Силові органи, в першу чергу — прокуратура, обслуговують виключно
інтереси правлячих олігархів, показуючи ікла, лише коли є команда «фас»:
ганятися за Хмарою або Лазаренком — яка різниця? Коли нова держава утворилась
не внаслідок перемоги антикомуністів-демократів, а як результат грандіозного
акту корупції з боку правлячої компартійної еліти, хіба можна не розгубитися
в розумінні того, що таке є закон? І т.д., і т.п.
Президентом — національним героєм України буде той, хто
зможе відокремити державні інтереси від інтересів олігархії, провести справжню
адміністративну реформу, реформу фінансової системи й інші заходи в руслі
політики заради абсолютної більшості українського народу. Йому буде підтримка.
