Відгук на статтю Н. Ромашової «Одностайність в байдужості» («День, №124 від 12.08.2008 р.)
Відверто, видається дивним здивування (даруйте за тавтологію) відомого політолога В. Небоженка щодо нереагування суспільства на «біду навколишніх».
На мою думку, все пояснюється дуже просто — саме глобалізоване суспільство (за «допомогою» ЗМІ) зробило все для «виховання» цієї байдужості. Увімкніть телевізор — майже кожна програма новин починається з жахчиків, жахів та жахливих жахіть — повені, зсуви ѓрунтів, селеві потоки, вибухи газових балонів, вибухи метану на шахтах (з нескінченними людськими жертвами), торнадо, смерчі, наростаюча лавина ДТП на наших дорогах. Кіно теж «не відстає»: кров — ріками, секс — «повнометражний з різноманітними збоченнями та без гальм», насильство, вбивства тощо. На жаль, сьогодні це стало повсякденною нормою. А відкрийте деякі популярні газети —на перших сторінках те ж саме — вбивства, зѓвалтування, пограбування, шахрайства, тобто теж суцільний негатив. Бачачи і читаючи подібне, людина втрачає відчуття реальності, вірніше, сприймає ці жахіття як таку собі «необхідну реальність сьогоднішнього буття». Створилася ситуація, що суспільство живе в стадії постійного «больового шоку та готовності до найгіршого». Медициною ж доказано, що людина (відповідно й людство) лише до певної межі має больові відчуття і реагує на них. У разі перевищення цього больового порогу вона просто втрачає здатність реагувати на подразники, настає таке собі «байдуже нереагування на зовнішні впливи». На моє переконання, цим і пояснюється байдужість суспільства до тих бід ближнього, які наступають у вигляді природних і техногенних катастроф та супроводжують людину в її «свідомому» існуванні, «виховуючи» байдужість та нездатність сприйняття горя поруч.
Наразі людство щедро пожинає плоди своєї «мічурінської» діяльності. Що я маю на увазі? Пам’ятаєте сакраментальне мічурінське: «Мы не можем ждать милостей от природы, взять их у нее — наша задача». От і «беремо» від неї, горопашної, більше, ніж даємо: будуємо непотрібні греблі, повертаємо «реки вспять», висушуємо болота, вирубуємо ліси, безмежно збільшуємо шкідливі викиди в атмосферу, підвищуючи температуру на планеті тощо. Ми виступаємо щодо Природи в якості загарбників-підкорювачів, не навчившись жити в гармонії з нею, будучи її складовою... Миттєві меркантильно-споживацькі вигоди, на жаль, превалюють над усім. У людства створився такий собі «синдром очікування гіршого, ніж було учора». Його тотально «підсадили» і продовжують надалі «підсаджувати» на наркотичну голку щоденного негативу під виглядом «свіжих новин». Якщо уважно придивитися до цього «постачання і споживання» інформації під певним кутом і поставити запитання: «Кому вигідне подібне налаштування (зомбування) людини на негатив?», проглядається цілком зрозуміла логіка і мета. Споживаючи подібний негатив, людина втрачає відчуття реальності, її знищують як особистість, вона приходить до висновку про фатум, безвихідь та безперспективність свого існування. У неї створюється відчуття, що «виходу немає». Тобто відбувається систематизоване, стратегічно та психологічно вмотивоване знищення потенційного супротивника, перетворення кожного індивідуума на беззахисну, безвільну, зневірену, озлоблену, відповідним чином зомбовану особу, якою дуже легко маніпулювати, пообіцявши певні «блага». В сучасному глобалізованому суспільстві це невід’ємна складова психологічної війни, що в умовах високого розвитку інформаційних технологій за певного бажання (а такі бажання, безумовно, у світі існують) з’являється реальна можливість досягнення найбільш ницої мети. Кому це вигідно? Запитання, знову ж, риторичне. Якщо є «товар» — зневірена біомаса, — знайдеться й «покупець» на нього, адже технології керування нею є, грошей — безмір... Бажаючих «володарювати Всесвітом» ніколи не бракувало (точно за нашим відомим письменником-фантастом О. Бєляєвим).
Беззаперечний також другий висновок п. В. Небоженка щодо «неефективності державних служб, починаючи від служб раннього попередження...» Я це зараховую на рахунок відсутності (за моїм визначенням) системи «зворотного зв’язку» — це біда сучасного життя на всіх щаблях нашої влади. Адже важко повірити в той факт, що «наверху» невідомо було про недостатність протипаводкових заходів, про нецільове використання навіть того недофінансування, що закладалося. Сигнали ж поступали — і що?.. А нічого, тобто, «поки грім не гряне...» Певно, наразі в суспільстві не існує ефективної системи контролю за цільовим використанням коштів, на жаль. Корупція і масштаби нецільового використання коштів — пропорційні сумам, що виділяються (а вони астрономічні). І це є нагальною проблемою, особливо в українському суспільстві з нашими «видатними здібностями» використовувати момент. Трохи підзабуте і свого часу спаплюжене слово «гласність» дійсно — найкращі ліки проти цієї хвороби. Тільки хто буде «гласнічать» за приватних ЗМІ та наших «найдемократичніших у світі» судів?
