Сьогодні в Україні нарікати на владу є мало що не правилом хорошого тону. Нарікають усі і всюди. Як на вулицях, так і в засобах масової інформації. Отож навкруги тільки й чути що бідкання, плачі й прокльони на адресу «поганої» влади, яка довела «нещасний» народ до «такого» життя.
Як не дивно, але цей «усенародний лемент» у мене викликає на співчуття, а лише роздратування. І зовсім не тому, що я такий черствий душею, а тому, що всі ці нарікання наскрізь фальшиві. І справді. Коли я слухаю людей, які нарікають на своє життя, то мене ніяк не полишає відчуття, що вони в дійсності й не хочуть ніяких змін, що вони нещирі у своїх наріканнях. Але якщо уважніше придивитися до людей, послухати їх, то виявивляється, що всі вони справді хочуть змін на краще, але рушіями цих змін (і в цьому головна заковика) вбачають не себе, а якісь зовнішні сили, до яких вони не мають ніякого відношення. Покращання їхнього життя, на їхню думку, залежить не від них, а від когось поза ними. Звинувачуючи в усіх негараздах владу і тим самим знімаючи із себе всяку відповідальність за становище в країні, вони виправдовують свою бездіяльність.
«Неправда! — вигукнуть мої опоненти. — Народ не винен. Це наші недолугі властителі не спроможні керувати, як належить. Хай до влади стане розумна людина, і все піде як по маслу!»
Добре, згода. Хай у нас недолугі керівники. То чого ж ми ставимо поганих? Може, самі ми погані, якщо не здатні поставити добрих? Ми, п’ятдесятимільйонне населення, все зробили для того, щоб Україна розквітла? Ми були достатньо активні, достатньо наполегливі у втіленні тих ідей, до яких нас закликали? А моральність наша була достатньо високою? Чи все ми зробили від нас залежне, щоб зараз так безапеляційно звинувачувати владу у всіх гріхах? Ні, далеко не все. Ми не виявили ні справжньої активності, ні наполегливості. А переважна більшість з нас лише спала глибоким сном, та й далі спить.
То яке ми маємо право вимагати кращого життя? Ми не заслужили на краще. Адже суспільство, яке не хоче власними зусиллями покращити своє життя, а лише чекає, що хтось (президент, уряд, Святий Дух) зробить це, приречене жити в злиднях. І не допоможе такому суспільству ніхто, навіть присланий Богом геніальний правитель.
Здається, це абсолютно не усвідомлюють теперішні опозиціонери, які вимагають відставки Президента Кучми. Вони не розуміють, що, прийшовши замість Кучми до влади, самі опиняться в тому ж становищі, що й нинішній Президент. Населення буде пасивно чекати, коли вони покращать його життя, а оскільки покращань не буде (бо з таким суспільством це неможливо), то оберне свою ненависть на них, колишніх опозиціонерів, звинувативши їх у тому, що вони нічого не змінили.
Тому якщо ми дійсно хочемо, щоб Україна процвітала, то мусимо чесно заявити своєму народові, що все залежить від нього самого, від його зусиль, від активності кожного українця, а не тільки від влади. Не може бути успішною держава, коли більшість її громадян неуспішні.
Уже навіть цих міркувань, гадаю, достатньо, аби багато хто принаймні вдвічі стишив свій опозиційний запал. І все- таки спробуємо докладніше розібратися, наскільки є справедливими звинувачення, висунуті нині проти Президента Леоніда Кучми його політичними опонентами.
Головне і єдине звинувачення, через яке виникло збурення проти Президента, — це магнітофонні записи майора Мельниченка, себто твердження, що Кучма причетний до вбивства журналіста Гонгадзе. Це твердження є стрижнем усієї антипрезидентської кампанії, яка тільки й тримається на тому, що значна частина громадян повірила в причетність Президента до вбивства згаданого журналіста.
Але чи дають магнітофонні записи Мельниченка (навіть якщо їх вважати не фальшивкою і не зумисним монтажем) достатньо підстав, щоб уважати Кучму винним у смерті Гонгадзе? Звичайно, що ні. З цих записів можна зробити лише один висновок. У певний період Президент був сердитий на Гонгадзе за деякі його публікації. Емоційні висловлювання на адресу Гонгадзе, які опозиція виставляє як неспростований доказ Президентової вини, не можна сприймати серйозно. Багато чого кожен з нас може наговорити у стані збудження.
Тож серйозних підстав для звинувачень Кучми в причетності до смерті Гонгадзе немає. Є припущення й домисли, базовані на сумнівних фактах (записи Мельниченка) і звичайнісінькій упередженості. І жодна людина, яка має здоровий глузд і хоч крихту почуття відповідальності, не відважиться назвати Кучму злочинцем. Що вже тоді казати про суд.
Чому ж тоді виникла вся ця колотнеча? Причини тут насамперед політичні. Припускаю, що Олександр Мороз, який оприлюднив Мельниченкові записи, добре усвідомлює їх малодоказовість. Але для нього й інших опозиціонерів важливе не з’ясування правди, а ослаблення Президента, якого вони вважають винним у всіх нещастях українського народу, а себе, відповідно, — людьми, яких Бог благословив на спасіння цього народу. Маючи перед собою таку «шляхетну» мету, вони зовсім не зважають на такі дрібниці, як правда.
Ще однією причиною, що касетний скандал набрав такого розмаху, є, на мою думку, неадекватна поведінка самого Президента й інших високих посадовців. Відмовчування, млява реакція, тяганина, яку вони продемонстрували, лише розпалили пристрасті й посилили підозри. Президентові треба було із самого початку виступити із відвертою заявою, подавши у ній найдокладніші роз’яснення з приводу магнітофонних записів. Його готовність до якнайширшого, чесного й відкритого розслідування із залученням компетентних міжнародних організацій вибила б в опозиціонерів усі козирі. Словом, треба було зробити все, щоб засвідчити всім, що Президент нічого ні від кого не збирається приховувати, а сам найбільше зацікавлений у з’ясування істини. Але замість цього просто тягли час. І це так по-українськи...
Говорити, що Кучма хоче здати Україну Росії, теж немає ніяких підстав. Шість років його правління свідчать про це однозначно. Якщо подивитися в цілому, то можемо сказати, що Україна все-таки рухається вперед. Але що нам маленькі успіхи, нам подавай великі. Ми дивимося на досягнення інших народів і не помічаємо нічого доброго у себе. Шкода тільки, що ми також не бачимо, скільки зусиль, праці й поту вклали ці народи, щоб одержати такі великі результати.
Таким чином, усі звинувачення проти Президента можна визнати надуманими. Якщо його в чомусь і звинувачувати, то тільки в тому, що Бог його не наділив чарівним даром звільнити наш народ від прокляття оспалості, цієї страшної недуги, яка вбиває всі наші добрі починання.
Коли ми розуміємо все це, то стає ясно, що кампанія за відставку Президента Кучми позбавлена будь-якого глузду. І перш за все тому, що мети (політичний, економічний і культурний розквіт України), яку декларують організатори кампанії, заміною президента досягти неможливо в принципі. Корінь зла лежить не в керівництві народу, а в самому народі.
Шкода ж від зміщення діючого Президента може бути величезна. Усякі радикальні зміни у такому нестабільному суспільстві, як наше, неминуче приведуть до погіршення. Адже зміна керівника потягне і руйнацію всіх напрацьованих ним форм, а отже, призведе до зупинки навіть того невеликого руху, який мав місце. Суспільство буде відкинуте назад, і йому доведеться знову проходити той самий шлях, який вже ним був пройдений. А так як активність народу залишатиметься низькою, то й результати знову ж таки будуть мізерними. І за логікою подій доведеться знову міняти керівника. І так без кінця. Безперервні зміни керівництва й тупцювання на місці. Тож навіщо зайвий раз спокушати долю?
Але чи усвідомлюють це ті, хто вимагає відставки Президента Кучми і всіма силами розхитує корабель української державності? Гадаю, що деякі з них це усвідомлюють (бо це їх прихована мета), а деякі ні, бо просто перебувають у розумовому затьмаренні. Зрештою, останнє слово буде за українським народом. Бо за все, що діється в Україні, відповідає тільки він і більше ніхто. І поки наш народ, кожен з нас не зрозуміє цієї великої істини, доти Україна буде плентатися позаду всіх.
