Чимало дадуть інформації дослідникам історії перших десятиліть ХХI ст. публікації української преси про створення Державного бюро розслідувань України. Нещодавно його директор Роман Труба засвідчив, що новостворене відомство почне роботу у вересні 2018 року. Про це він заявив під час круглого столу в Києві, повідомило агентство Інтерфакс Україна. Пан Труба розповів, що в бюро на той час працювали 17 осіб, зокрема, директор, двоє заступників директора та працівники патронатної служби. За його словами, набір на 701 посаду планують завершити до кінця серпня. Водночас, визнав очільник ДБР, є низка проблем, які можуть перешкодити запуску бюро.
Чому так сталося? Адже закон про Держбюро розслідувань було ухвалено Верховною Радою ще 2 листопада 2013 року. Однак Президент України, на жаль, підписав його тільки в січні 2016 р., після чого надзвичайно значущий закон 1 березня набув чинності. Не можна випустити з уваги й те, що лише в листопаді 20175р. врешті-решті обрали керівництво ДБР. А хіба є нормальним ще один дуже промовистий факт: аж у вересні, як зізнався сам Р. Труба, він «має намір звертатися до Верховної Ради з вимогою ухвалити законопроекти, що забезпечать повноцінну роботу ДБР»?
Так ми Україну не розбудуємо! «Держава існує не для того, щоб перетворювати земне життя на рай, а для того, щоб стати на заваді її остаточного перетворення на пекло», — стверджував видатний філософ ХХ століття Микола Бердяєв, який народився в Києві. І він, як на мене, має рацію.
Абсолютно очевидні причини, через які створення Державного бюро розслідувань уже котрий рік поспіль свідомо гальмується. На мою думку, складність проблеми полягає у відсутності зацікавленості української влади в розвитку цієї сфери діяльності з боротьби із злочинністю. Це пов’язано як із браком в країні потрібних висококваліфікованих кадрів, так, мабуть, і з страхом державних керманичів України, які відчувають потенційну загрозу для себе від діяльності новостворюваної структури. Хочеться вірити в те, що влада зможе подолати цей суттєвий недолік.
Водночас було б необачно припускатися хоча б якоюсь мірою спрощеного підходу до розв’язання зазначеної проблеми, не помічати масштабності та складності процесів, про які мовиться. Без максимально відповідального ставлення до невідкладної організації роботи Державного бюро розслідувань протидія злочинному світу буде дуже слабкою і тривалою або взагалі стане проблематичною. Маємо зробити з цього висновки. І що швидше, то краще.
Ні, я не стану тут викладати розгорнуту програму створення й напрямів діяльності ДБР — з цим читач може ознайомитись у законі про Державне бюро розслідувань. А от ще раз згадати про методологічну працю Євгена Марчука, в якій він виступив у ролі одного із перших подвижників принципово нової структури з боротьби зі злочинністю, сьогодні варто. Точніше йдеться тут про «Чого ми хочемо від НБР?», — відому статтю Євгена Кириловича, що двічі, 18 березня 2005 р. та 16 квітня 2008 р., побачила світ у всеукраїнській газеті «День» (для тих, хто не знає, нагадаємо: тоді набула поширення абревіатура НБР на відміну від її офіційно тепер прийнятого еквівалента ДБР. — Ю. К.). 2009-го вона увійшла до першої книги «Екстракт 150» — рідкісного двотомника найбільш резонансних публікацій, випущеного в книжковій серії «Бібліотека газети «День», добре відомій читачеві.
Погодьмося, вже сама її назва засвідчує, що вона й досі не втратила своєї актуальності. Спробуємо виділити з неї цінні думки одного із найдосвідченіших в Україні державних діячів, які важливі для забезпечення нормального функціонування Державного бюро розслідувань. Навіть з цього погляду є досить зрозумілим, що в новому відомстві змушені будуть з ними рахуватись. Ніщо не справляє на людей глибокого враження, як думка, збагачена досвідом.
На чому тут зосереджується увага автора?
«Перш ніж приступити до підготовки створення НРБ, — насамперед наголошує Є. Марчук, — потрібно відповісти на головне питання: чого ми від нього хочемо. Якщо це ще один правоохоронний орган, то, крім серйозних проблем, бажаного результату не буде. Сьогодні в Україні і так багато структур, які мають право на негласні оперативні та технічні методи боротьби зі злочинністю. В радянські часи їх було значно менше...». Навряд чи слід коментувати цю базову позицію авторитетного професіонала-державника. Ми не маємо права цього не брати до уваги.
А звідси — принципової ваги міркування автора: «Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що проблема радикального посилення боротьби з найнебезпечнішими злочинами полягає не у відсутності якоїсь нової структури, — їх вдосталь і про їх чисельність страшно говорити, — а в чомусь іншому». Дуже важливо, щоб ця обставина була глибоко осмислена не лише політиками, а й суспільством в цілому. Хотілося б, аби в цьому питанні була належна ясність і в персоналу Державного бюро розслідувань.
«На мій погляд, перш ніж приймати рішення про створення НРБ, — розмірковує далі Євген Марчук, — потрібно вирішити два ключові питання. Перше — це повноваження нової структури і друге — це поле її діяльності». Вони є визначальними чинниками її довготермінового функціонування. Організація й ефективність діяльності Державного бюро розслідувань України можлива лише на цій основі, чи не так?
Що значать проблеми поля і повноважень? А це означає, як пише автор статті, які права матиме ця структура, чим вона буде займатися, хто забезпечуватиме прокурорський нагляд за законністю діяльності цієї організації, чи буде вона самостійно проводити оперативно-технічні заходи щодо контролю комунікацій, негласні обшуки, як буде організована вся інфраструктура її забезпечення. Осмислюючи все це, він попереджає, що перераховане — далеко не всі питання, з якими треба визначитися.
У цьому разі не торкаюся важливих аспектів постійного контролю за становленням та розвитком НРБ, які, певен, є досить зрозумілими. Хіба що знову пошлюся на принципову точку зору Є. Марчука: «Безумовно, гостро стоятиме проблема, щоб нова структура не стала «караючим мечем» революції, — зазначає метр з проблем безпеки. — Тому треба заздалегідь визначитися, хто ще і як може бути допущений до контролю за діяльністю НРБ». Особливо привертаю увагу до виділених слів і додам: треба рішуче протистояти цим згубним намаганням. Не розуміти цього — значить добровільно приректи себе на поразку, дискредитувати свої реформаторські прагнення.
Я припустився б помилки, якби не торкнувся і питання комплектації кадрів для НБР. Кожному, хто цим переймається, порадив би ще раз перечитати наступні рядки зі статті Євгена Марчука: «При вирішенні питання про створення цієї структури слід враховувати, що в ній працюватимуть професіонали високого класу. Як комплектувати нову структуру — це окрема і дуже непроста проблема. Але що вищого класу професіонал, то болючіше він сприйматиме команди керівництва типу «громадянина Х не зачіпати, матеріали на такого-то знищити, справу по групі таких-то закрити тощо». У процесі оперативно-пошукової роботи він буде знати про багатьох осіб набагато більше, ніж потрібно безпосередньо для розслідування конкретної справи. Досить часто це будуть дуже непрості особистості — на високих державних посадах чи в парламенті, чи родичі... І їх грішки чи великі гріхи, які обраховуються сумами, що перевищують його зарплатню в сотні тисяч, а то й в мільйони разів, роз’їдатимуть його стійкість і принциповість». Сьогодні ми вже не такі наївні, як це було на старті здійснюваних перетворень, щоб не розуміти і не враховувати цього.
«Треба зразу ж усвідомити, — зауважує автор, — що така структура стане найпершим об’єктом для корупційних посягань не просто злочинного світу, а «білокомірцевого» злочинного світу, який ніяких грошей не пожаліє, щоб тільки мати своїх людей у самому НРБ. Тобто одразу ж треба визначитись, як забезпечити власну безпеку новоствореної структури, щоб з одного боку вона була ефективною, а з другого — не дійти до професійного маразму». Значимість порушеної проблеми стає дедалі очевиднішою. Оскільки проблема в цьому є дуже гострою, її реалізація — нагальне завдання як усього колективу Держбюро розслідувань загалом, так і кожної окремої особистості, що зможе тут працевлаштуватись.
«Безумовно, названі та ще багато інших проблем можна вирішити..., — зауважує наостанок Євген Кирилович. — Але найголовніше — треба визначитись: нова влада дійсно хоче радикально посилити боротьбу зі злочинністю і заради цього готова сама стати прозорою для нової структури на всіх рівнях, чи це буде чергова кампанія з політичним забарвленням, а отже, і з надзвичайно небезпечними наслідками». Відтак було б безумством вважати, що ми можемо хоч якимось чином відійти від так потрібного країні курсу на рішуче протистояння злочинності, яка підриває продуктивні потенції буття, заважає реалізації його призначення, руйнує, зокрема, умови й засоби виживання, фізичного та духовного розвитку людини. Хто цього не розуміє?
Таким мені бачиться одне з найактуальніших завдань нинішнього етапу. Тож маємо бути розважливішими, навчитися жити, розбудовувати Україну з найменшими соціальними втратами. Дай Боже нам у цьому рішучості, зваженості та мудрості!
