І голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки?
Цей найменший із віршів кобзаря, має примітку: «5 ноября (1860 С.–Петербург). Про що ж так бідкався наш геніальний поет і філософ, звертаючись за кілька місяців до смерті до Апостола правди і науки?
Ще за шкільною партою я намагався одержати відповідь на це запитання. Але ні тоді, ні пізніше не знайшов. І вже кілька років тому «здобув» власну версію. До неї дійшов, ще і ще заглиблюючись в історію. Спостерігаючи нині прогресуючу глухоту частини депутатів і чиновників до крику душі нашого селянства й роблячи екскурс в минуле, побачимо вагомий доказ того, що історія повторюється.
Коротка хронологічна довідка.
Поразка у війні 1853 — 1856 рр. змушує царизм замислитися над вирішенням селянського питання. 3 січня 1857 р. — цар створює Секретну спецкомісію з селянської реформи. Березень 1858 р. — створюються дворянські селянські комітети. Жовтень 1858 р. — Секретна спецкомісія перетворюється у Головний комітет у селянських справах. Дворянські комітети складають проекти, спрямовані фактично не на звільнення, а на подальше уярмлення селян. Лише дворянин-ліберал, цукрозаводчик Бобринський подав на розгляд Київського дворянського комітету проект, за яким передбачалось навічно передати у власність селянам по одній десятині землі на кожну ревізьку душу.
19.02.1861 р. Олександр II ставить свій височайший підпис під Маніфестом про вихід селян iз кріпосної залежності. 26.02.1861 р. — смерть Т.Г.Шевченка. 28.02.1861 р. — похорони на Смоленському кладовищі в Петербурзі. На них присутні кращі люди Росії: Некрасов, Достоєвський, Чернишевський, Лєсков, Жемчужникови та інші.
Безсумнівно, що ці кращі люди, цвіт російської нації, знали про ті, хай і секретні, комітети та комісії і про те, як вони на тисячі днів і ночей відтягнули звільнення селян від ганебного, дикого рабства. Отже, знав від них про це й Шевченко, повернувшись із заслання в північну столицю. І вже нездужаючи, дуже хотів при житті зустрітись iз Апостолом правди і науки.
