Відгук на статтю Романа ЯЦІВА «Зайцеве у променях світової слави» («День» № 46-47 від 17 березня 2017 року)
Приємно, що в газеті «День» за 17-18 березня цього року опубліковано вартісний матеріал мистецтвознавця Романа Яціва «Зайцеве у променях слави» про блискучого українського скульптора Миколу (Богдана) Мухіна. Про цю видатну постать я дізнався ще 1994 року, коли вперше опинився в Західній Європі. Гостював я у свого односельця, еміґранта, дуже доброї людини Миколи Жмундуляка (1923 — 2001). Він, відкриваючи незнаний мені доти світ діаспори, розповів історію про Миколу Мухіна. До слова, в діаспорних джерелах переважно прізвище передають, як Мухин, «Вікіпедія» пише — Мухін-Колода.
Отже, Миколу Жмундуляка вивезли на примусові роботи до Німеччини, де його застав кінець Другої світової війни. Як патріот, цей молодий чоловік не думав повертатися до радянської України та перебрався до анґлійської зони, в м. Ґеттінґен. Тут, у гірській курортній місцевості, восени 1945 р. організували табір для українських скитальців — Wertkasarne. У ньому, який вважався взірцевим, існували різні гуртки і хори, шевська і технічна школи, курси для неписьменних, щонеділі й у великі свята правилися Служби Божі. На будівлі майорів синьо-жовтий прапор і підсвічений тризуб. Командантом табору обрали Семчишина. Український табір подобався англійцям, натомість був більмом на оці для совітів. Таборяни жили мріями, що ось-ось Америка вдарить по СРСР, і вони з піснями й прапорами вмарширують в Україну. Водночас переживали за своє майбутнє, бо ж скрізь на них чигали червоні людолови.
Якось після виступу капели бандуристів миттю поширилася новина — енкаведисти заарештували коменданта табору, який мав своє бюро поза табором, і хочуть його вивезли на «Родіну». Всі кинулися на порятунок, зчинився галас, оточили енкаведистів і вирвали з їхніх рук переляканого Семчишина. А вороги викрикували: «Ґдє етот бандіт?».
Через анґлійців таборяни дізналися, що енкаведисти шукають якогось скульптора...
МОГИЛА МИКОЛИ МУХІНА НА УКРАЇНСЬКОМУ ЦВИНТАРІ В М. БАВНІД БРУК (США) / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ
На початку листопада 1945 р. Микола Жмундуляк познайомився з директором Київського театру Микитенком, який знав Миколу Мухіна ще з Берліна. Разом вони втікали від совітів далі на Захід, але енкаведисти полювали за талановитим скульптором і спіймали його. Під ту пору він перебував під їхнім наглядом у Мюнхені, де проектував пам’ятники радянським жертвам фашистських концтаборів, а також загиблим радянським воякам. До цього призначили 30 німецьких скульпторів на чолі з Миколою Мухіним. Моторною була комуністична влада, не пара українській...
Директор Микитенко у порозумінні з новим комендантом табору, інженером Коржаком з Волині, склали план викрадення Миколи Мухіна, якого чекало повернення на «Родіну» і сибірська каторга. Щоправда, учасники плану викрадення знали тільки те, що то якась важлива особа, і її звати Богдан Дунай. Аж коли Микола Мухін перебирався з Німеччини до США, він відкрив Жмундулякові своє справжнє прізвище.
Отож вибрали десятьох довірених людей, зокрема й Миколу Жмундуляка. Через таємного зв’язкового попередили митця, і той приготувався до втечі, спакувавши найголовніші речі. Було досягнуто домовленостей із командантом табору в Мюнхені та з англійцями, які дали три військові автомашини. В одній із них був переодягнений у англійську уніформу наш водій. Приїхали під вечір у неділю, коли совітська варта відзначала якесь свято, і трохи приспала пильність. На Миколу Мухіна накинули плащ і непомітно вивели його з совітської зони. Відтак залишили його в помешканні довірених німців, а незабаром перевезли в Ґеттінґен. Операція завершилася успішно!
Перед Різдвом 1946 р. Микола Мухін, чи Богдан Дунай, створив у просторих льохах і гаражах табору, де було достатньо паперу, фабрику ляльок. Його дружина, художниця Софія Богданівна, робила тут з паперу ляльок в українських строях, розмальовуючи їх. Він виробляв гіпсові форми. Цими виробами зацікавилися і німці, й англійці. Тоді відкрили в центрі міста крамницю, де наші дівчата в українських строях продавали вироби Мухіних. Речі мали шалений попит і давали великий дохід. (Цікаво, чи в когось ще збереглися ті вироби?)
Навесні 1946 р. Микола Мухін взявся за улюблену справу — скульптуру, різьблення на мармурі та виготовлення бронзових фігурок. Митець вибрав чотирьох помічників, серед них і Миколу Жмундуляка, які допомагали йому. Спочатку в пивниці встановили піч для топлення металів. А незабаром скульптор, щоб віддячитися англійцям, вилив бронзову статуетку команданта табору в Ґеттінґені капітана Королівських збройних сил, на мотоциклі. А дружина митця намалювала портрет дружини цього офіцера. Англійці були надзвичайно вражені та вдячні.
Миколу Мухіна в його помешканні постійно охороняли і наші таборяни, й англійські військові, бо енкаведисти не припиняли його пошуків. І він заспокоївся. За спогадами Микола Жмундуляка, митець не знав ні години, ні дня, ні ночі, ні їжі, ні сну. Як одержимий, працював і творив. Був наче мала дитина. Якби не дружина — помер би від роботи й голоду. Визнавав, що живе завдяки їй. При нагоді любив випити, а тоді зі сльозами на очах розповідав про своє життя. Був залюблений у козаччину та казав Жмундулякові: «Якби українці знали, яке вони духовне багатство посідають у світі, то ми, не лягаючи спати, працювали б день і ніч для побудови Української держави». Жмундулякові особливо закарбувався в пам’яті його могутній твір «Слава» з вдома вершниками-козаками. Микола Мухін мріяв, щоб цей пам’ятник стояв над Дніпром у Києві у вільній Україні. Та мрія митця наразі ще не здійснилася...
Навесні 1946 р. у центрі Ґеттінґена Микола Мухін (Богдан Дунай) відкрив персональну виставку своїх творів із металу й мармуру. Була там Україна в її величі й красі, була жінка-красуня з білого мармуру та ін. Ця мистецька подія привернула увагу мешканців міста, англійських вояків, преси, таборян. Мухіним зацікавився Злучений українсько-американський допомоговий комітет (ЗУАДК) і запропонував йому переїхати до США. Митець довго вагався, бо в його серці ще жевріла мрія, що ось-ось щось станеться, і Україна розірве московські кайдани, а він повернеться додому. Однак минав час, а нічого не змінювалося, і врешті Микола Мухін погодився. Радив і Жмундулякові — сумлінному помічникові, виїхати з ним за океан: «Мені там буде добре з тобою, а тобі — зі мною». Однак мій односелець згодом виїхав до Великобританії, де 1994 р. я мешкав у його гостинній хаті.
А влітку 1996 р. на українському цвинтарі в м. Бавнд Брук (США) я вклонився могилі блискучого скульптора Миколи Мухіна, якому національність перешкодила здійснити величні мистецькі мрії...
