Ці заяви прозвучали майже одночасно. Спершу прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, розповідаючи про авіабудування в країні, сказала, що в період перебування Віктора Януковича при владі сталося масштабне пограбування на Харківському авіаційному заводі, а на київському в той же період виведено з виробництва значні кошти й додала: «Дуже сподіваюся, що новий президент призначить справжніх силовиків, що не кришуватимуть корупціонерів». Тут явний закид правоохоронним органам, які не ведуть по-справжньому боротьбу зі злочинністю.
Того ж дня Президент Віктор Ющенко на прес-конференції розповів журналістам, що у нас мають місце рейдерські атаки з метою незаконного заволодіння прибутковими підприємствами, і теж інколи в таких випадках не обходиться без підтримки правоохоронних органів, де відчувається, як і в судах, партійний вплив. Народні ж депутати, користуючись своєю недоторканністю, часом і є призвідцями, а то й організаторами подібних дій.
А щодо авіаційних заводів, то ті, кого звинувачує керівник уряду, можуть відповісти, що це не відповідає дійсності, вони хотіли налагодити це виробництво, та зустріли перешкоди. Хто правий тут? Хто винуватий? Очевидно, для цього треба провести розслідування, перевірити фінансову діяльність. Допустимо, за це взялися відповідні служби, але з нашого досвіду випливає, що такі справи нічим не завершується. Вони можуть бути закриті без судового розгляду. Отже, виходить ніби замкнуте коло. Причини тих чи інших негараздів усім відомі. Є і конкретні особи, які стоять за ними, а притягти їх до відповідальності немає можливості.
В державному будівництві, трудовій діяльності існують об’єктивні труднощі, не залежні від нас, а є й такі, які ми самі створюємо. І ось тут вже точно першість за нами. Приймаємо закони, а в них немає або механізму контролю, або відповідальності за його порушення; відбуваються зміни в народному господарстві, а податкового кодексу, в якому вони враховувалися б, ще й не складено; вводимо в дію такі постанови й нормативні документи, в яких різні нечестивці швидко знаходять для себе особисту вигоду й широке поле діяльності, на шкоду нашим громадянам, через що вони зрештою несуть збитки, і немалі, як це трапляється при будівництві житла.
Останнім часом одним із таких чинників нестабільності стала депутатська недоторканність. Чому її сьогодні згадують? Бо за попередні роки громадяни впевнилися, що багато хто з народних депутатів бачить тут власний інтерес. Що ж далі? Чекати, поки самі народні депутати візьмуться впорядковувати? Вони цього не хочуть і противляться, як тільки можуть. Потрібно внести зміни в Конституцію, чи навіть провести всенародний референдум. Як мовиться, від помилок ніхто не застрахований. Та справа в тому, щоб їх своєчасно виявляти й викорінювати. Ніщо не викликає такого осуду й неприйняття, як благодушність і самоплив. Або безпомічність там, де навіть старшокласникам зрозуміло, що і як треба робити. І словесні заклинання, обіцянки, звернення недоречні. Нині потрібні люди, які вміють працювати.
Особливо гостро це постає в зв’язку з наступними виборами президента і Верховної Ради. Це екзамен для політиків, кандидатів до вищих органів державної влади і для виборців. Адже ми вже багато чого наслухалися, бачили і зраду, і хитрощі, і дурисвітство. Тільки нові вибори, заміна всього депутатського корпусу можуть покласти край ошуканству й політичному шахрайству. Особливо прискіпливого вивчення й дослідження потребує останнє п’ятиріччя. Найголовніше, що треба пам’ятати — ідеї Майдану не втратили свого значення, навпаки, з плином часу вони стають все більш важливими й необхідними. То виконавці, ті, що взялися втілювати їх у життя, виявилися бездарними й нестримними себелюбцями. Це вказує на величезні труднощі, які нагромадилися в країні за всі роки незалежності, а їхніми творцями стали неуки та нероби, які не мали ніякого уявлення про державне будівництво. Аналізуючи все зроблене без прикрас, можна сказати, що наше нинішнє становище, досить скрутне, але не безнадійне.
