9 листопада 2000 року було видано Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання і книгорозповсюдження». Слiд сказати, що цього указу чекали вже давно.
Заходи, передбачені цим указом, можна поділити на три категорії: ті, що входять до компетенції держави; ті, що виходять за межі такої компетенції (тобто ті, які держава не здатна забезпечити своїм владним впливом); ті, що можуть бути вжиті як державою, так і суспільством.
Там, де держава не може якось уплинути на стан речей у видавничій справі за умови дотримання законності, Указом передбачено такі два заходи, що входять до компетенції держави. Перший захід такий, цитую: «Розробити до 1 лютого 2001 року комплексні заходи щодо збільшення обсягів випуску видань українською мовою, зокрема, для дітей та юнацтва, популяризації книги через засоби масової інформації, в навчальних закладах, закладах культури тощо». Я не думаю, що виконання такого положення Указу здатне істотно змінити ситуацію. Наскільки мені відомо, якщо й існують державні видавництва, то їх не так уже й багато, щоб значно збільшувати наклади україномовної продукції. Щодо популяризації через державні мас- медіа, то ви самі можете судити про їхню популярність серед читачів. А зобов’язати приватні видавництва або газети здійснювати популяризацію держава не має права. Другим заходом є вирішення протягом першого півріччя 2001 року питання про створення всеукраїнської мережі книжкової торгівлі. Ми знаємо, в якому стані перебуває державна книготоргівля: кілька книгарень — «Знання», «Академкнига», все інше — на «Петрівці». А розвивати її лише заради книгорозповсюдження навряд чи держава стане.
Щодо намагань держави запровадити механізм пільгового кредитування видавництв і видавничих організацій, поліграфічних підприємств під програми виготовлення підручників, сприяти модернізації матеріально-технічної бази, запровадженню сучасних комп’ютерних технологій підготовки видання книжок, то тут має місце така сама ситуація. Хто буде пільгово кредитувати? «Ощадбанк»? Який комерційному банку від того зиск, доки його не зацікавить сама держава? А хто буде модернізувати? І таке інше.
І нарешті, так звані спільні заходи держави та суспільства, що можуть бути реалізовані завдяки плідній співпраці. По-перше, статистичне забезпечення видавничої діяльності, збільшення обсягів виробництва, розвиток мережі книготоргівлі тощо. По-друге, це вирішення питання інформатизації цих процесів. Тут виникають деякі зауваження. Аніж витрачати державні кошти на створення науково-інформаційного центру при Книжковій палаті України, то ліпше підтримати вже існуючі інформаційні проекти у видавничій сфері. Як приклад можна навести iнтернет-проект, присвячений видавництвам України, що був створений студентами Києво-Могилянської академії. Надзвичайну ефективність і дієвість таких проектів можна обгрунтувати тим, що вони були створені виключно за власною ініціативою, виходячи із внутрішніх, особистих спонукань, потреб, не маючи за плечима реальної підтримки. А уявіть собі, який може бути потенціал в ініціативи, викликаної простою вказівкою. Тут навіть і гроші не можуть мати вирішального значення. Тому було б доцільно сферу інформатизації доручити самоврядним, зацікавленим суб’єктам, а держава за наявності великого бажання може підтримати їх матеріально.
Начебто все буде добре. Начебто помітили проблему. Узялися вирішувати. Однак залишається почуття половинчастості, недоробленості, недоведення до кінця цієї справи. А все тому, що держава не використала найважливішого свого важелю в регуляторній політиці — пільгового оподаткування, як це було зроблено в Росії, результати чого ми відчуваємо на собі вже давно. Хотілося б вірити, що це не обмине і нас, що цей Указ є тільки першим кроком на шляху відродження українського книговидавництва.
