Давно очікував щось подібне. І ось, немов зважаючи на мої внутрішні бажання, з’являється стаття Тетяни Мамалиги «Підвищуючи імідж країни» («День» №78 від 14.05.09 р.). Попри свою короткість, вона піднімає глобальні проблеми, від вирішення яких багато в чому залежить майбутнє всякої країни (а України найбільше).
Можна прослідкувати очевидну закономірність: не маєш іміджу — не маєш підтримки серед світової спільноти, тож гальмується розвиток держави; маєш його — і багато державних проблем якщо й не зникають, то вирішуються набагато простіше. На мій погляд, відсутність в Україні позитивного іміджу, відповідно й іміджевої реклами, пояснюється нашим внутрішнім переконанням в тому, що наразі він такий низький, що навіть вкладати кошти в це не потрібно й не варто (в бізнесі це називається — великі ризики). Важко не погодитися з думкою, що «...негативну репутацію країни, схоже, ніхто і не має наміру виправляти...» (та ж стаття). На жаль, ми, тобто сучасна українська спільнота, продовжуємо працювати на цей негатив. Про позитивні тенденції поки що не варто говорити, бо вони в порівнянні з негативом — в катастрофічній меншості. Про Україну й українців знають у світі, перш за все, як про країну Чорнобиля, масового від’їзду на Захід трудових мігрантів, найгарніших (і найдоступніших) жінок, патологічно-незнищенного рівня корупції та беззаконня, з безвільною, а найчастіше анархічною владою. Все! І це про найбільшу країну сучасної Європи з населенням у 46 мільйонів... Але, даруйте, колись же треба розривати це порочне коло?!. Що ж потрібно зробити перш за все? Деякі пропозиції статті, безумовно, сприяли б цьому: дослідження у галузі позитивного іміджу країни; залучення українських діаспор за кордоном для створення позитивного іміджу; моделювання та прогнозування іміджевих ситуацій в країні.
Але, певно, вищезазначеного явно не достатньо. В якості девізу в цій галузі можна було б взяти вислів: «Ми повинні розуміти, що ні НАТО, ні Росія, ні Євросоюз стільки не зроблять для України, скільки вона може зробити для себе сама...». Підняття іміджу країни неможливе без глибокого почуття патріотизму. На мою думку, це той фундамент, який здатен наблизити позитивний соціальний вибух у нашому суспільстві і, перш за все, за кордоном; сприятиме переосмисленню свого громадянського відношення до країни.
Безумовно, головним інструментом, за допомогою якого можливе досягнення вищезазначених чеснот, є мова. Саме мова — це той націєтворчий та іміджевий чинник, нами ще до кінця не осмислений, на жаль. За прикладом далеко ходити не треба — досвід Росії перед очима, яка на мовні цілі не жаліє коштів. Адже гасло п. Путіної (дружини екс-президента Росії) про те, що кордони Росії проходять там, де є російська мова, аж ніяк не застаріло. Наше хуторянське нерозуміння цього чинника боляче б’є по іміджу країни, і далі терпіти подібне неприпустимо. Необхідно питання ставити таким чином, щоб у суспільстві було розуміння — без знання та використання української Державної мови у людини відсутня перспектива кар’єрного росту.
Наша Верховна Рада перетворилася на такий собі одіозний носій негативної уяви про Україну в світі. Недаремно ж соціологічні опитування свідчать про те, що більше половини населення України не довіряють цьому представницькому органу. Тут своє зачароване коло — щоб розірвати його, необхідно прийняти виборчі закони на рівні сучасних європейських вимог. Але хто ж їх прийме всупереч своїм власним інтересам?!. Якщо на найвищому державному щаблі країни законодавчо благословляється корупція, то відлуння цього процесу просто не може не відобразитися на нижчих державних щаблях, котрі відрізняються тільки рівнем та розмахом. Наші скоробагатьки, дорвавшись до влади, поспішають використати момент... Байдужість та безкарність на законодавчому рівні їх лише підстьобує до діяльності і цим сприяє створенню стійкого негативного уявлення про прогнилу корупційну країну (тут ми на перших ролях у світі), про українців як крадіїв російського газу, недолугих на державній ниві, про людей-манкуртів, апатріотичних, постійно здатних на зраду. А й дійсно, якщо немає певних засад — патріотичних переконань, то таке поняття, як зрада національних інтересів звучить дещо пишномовно, вихолощено і взагалі втрачає зміст. Тоді примітивний космополітизм перемагає. Язик не повертається назвати цей вузький прошарок скоробагатьків України елітою, але ми вимушені так робити, бо вони купили та узурпували це поняття, витіснивши дійсну українську еліту — інтелігенцію, науковців, сільських трударів; жебрацькими заробітками та пенсіями перетворили їхне існування на жах, змусили виконувати принизливу роль прохачів...
Найстрашніше те, що в народу сьогодні практично відсутні інструменти, щоб здихатися цієї горе-еліти та горе-політиків. А вони користуються цим, паразитуючи на його чесному імені, створюючи стійкий негативний імідж держави. Як тут не згадати слова нашого видатного діяча, державотворця, Головного Отамана України Симона Петлюри, який з великим смутком писав: «...Ми по черзі любимо Вітчизну, але ще ніколи не любили її разом, не горіли одним, могучим спільним чуттям любові до неї...».
