Наша зустріч із Петром Олійником сталася випадково. Обох нас у магазин привела потреба придбати звичайну тачку. Отож біля майданчику, на якому були виставлені 12 видів цього знаряддя, ми й зустрілися. Спочатку кожен по-своєму, і в основному мовчки, оглядав, оцінював дво- і одноколісну продукцію. І раптом у Петра вирвалося кілька обурливих слів, з якими не можна було не погодитися.
— Ми що, уже безрукі і бездарні, що треба везти тачки аж з Китаю. А ще відносимо себе до космічних держав, — вихопилося в Петра. — Та я цими руками на колишньому київському заводі «Червоний екскаватор» тисячі тачок зробив. У мого сусіда наша тачка уже 23 роки їздить. А оці, — він показав у бік імпортного товару, — не знаю, чи два-три роки прослужать. Ви тільки погляньте, скільки там пластмаси та інших замінників металу. А в господарстві все треба перевозити: і камінь, і цеглу, і щебінь, не тільки сміття чи китайську гречку. Та й не такі дешеві вони.
Після цього монологу чоловік махнув рукою і направився до виходу.
— А зараз що робите? — спробував я продовжити розмову.
— Уже п’ять років безробітний. Наш цех закрили. І не тільки наш. А я токар і слюсар високого розряду. Виходить, що не потрібні сьогодні такі спеціалісти. І тачки вітчизняного виробництва теж не потрібні. Даємо китайцям заробити, а свої хай на біржу йдуть, або за кордон виїжджають. Якась політика навиворіт, а мені ще п’ять років до пенсії. Перебиваюсь різними підробітками. Бо дружина теж на біржі.
На цьому ми й розійшлися, а у душах залишився гіркий осад. І пригадалася мені інша абсурдна історія десь 30—40 річної давнини із виробництвом лопат за законами радянської планової економіки. На одному із підприємств Тернопільської області виготовляли цей нехитрий реманент, який, як відомо, складається із двох частин — металевої і дерев’яної. Так ось, самі лопати виготовляли на Тернопільщині, а держаки до них — возили аж з далекого Сибіру. Це ще далі, ніж з Китаю. Ніби ближче не було лісоматеріалів.
І таких прикладів — безліч, коли по одній шостій планети з півночі на південь, із сходу до заходу стукотіли колеса залізничних вагонів із держаками до лопат, вил, граблів, із гайками, шайбами, цвяхами тощо.
І зараз ситуація теж не дуже змінилася. Ті ж колеса і продовжують стукотіти по різних широтах Європи і Азії. Правда, є три відмінності: по-перше, змінився статус у продавців, тепер вони усі приватно-комерційні: по-друге, вже не возять окремо держаки до лопат і самі лопати, чи колеса до тачок, а лише складеними. Але, як і раніше, виготовлені вони здебільшого із вітчизняної сировини — металу, лісоматеріалів. І по-третє — купівельний простір розширився аж до Світової організації торгівлі і практично охопив усі континенти. Та й це видно по прилавках. Незмінними залишилися психологія і логіка чиновників. Турбота про вітчизняну економіку і вітчизняного виробника — на другому плані. Мабуть, метастази совковості не виліковуються. Тому й везуть звідки хочуть і що хочуть.
Хоч при розумній господарській політиці всі великі і малі підприємства, які колись випускали різні дрібні побутові та господарчі товари, після продуманої реконструкції і модернізації, можна було б перепрофілювати, віддавши у руки тямущим, підприємливим спеціалістам, а не вигрібати по-злодійськи із приміщень іще придатне для роботи обладнання і продавати за безцінь, а чи відправляти на металобрухт. І таких пограбованих з офіційного дозволу держави заводів, цехів, майстерень — тисячі, більшість з яких давно уже стали сумними спогадами мільйонів безробітних. Хоч їх приміщення, зокрема стіни, ще могли б не один рік служити людям, виготовляючи оті самі дрібні господарські речі, без яких не обійтися.
До речі, саме наш вітчизняний ширужиток на початку 90-х років, коли уряд Польщі вдався в економіці до так званої шокової терапії, тримав на плаву життєдіяльність сусідньої країни. Навіть наші примітивні мухобойки довелося бачити на польських ринках.
На перший погляд — нібито ні владу, ні споживачів це не повинно дуже хвилювати. Мовляв, у ринкової економіки свої правила гри — везуть те, що купують, на що є попит. Насправді маємо гру без правил, а точніше, правила виписані не в інтересах економіки нашої країни, її громадян. Адже мільйонам із них потрібні не просто тачки, чайники, лопати, мильниці з грифом «Зроблено не в Україні», а передусім робочі місця, які по декілька тисяч у рік обіцяють створити кандидати у президенти України. Але прийшовши до влади, і не згадують про, за висловом В. Ющенка, «малих українців», принижуючи їх уже самим цим визначенням. Бо якщо немає роботи — то немає і зарплати. Немає зарплати — понижується життєвий рівень. Замкнене коло, кругле, як колеса до тачки. І у цьому колі мільйони таких, як токар і слюсар Петро Олійник із багаторічним трудовим стажем. І усі вони змушені крутитися, як тільки можуть, надіючись при цьому на самих себе. А влада тим часом шокує народ як не «кравчучками» і «кучмовозами», то китайськими тачками, кількість яких на нашій дорозі до Європи вже вимірюється мільйонами. Та якби тільки ними...
