У нашому глобалізованому світі, усі нещодавні загумінкові куточки якого вплетеі в загальні інформаційні мережі, існують етноси, які за своїм географічним розташуванням мали б бути у цивілізаційному авангарді, але це не завжди так. Географія сама по собі прогресу не сприяє. Драйверами тут виступають інші фактори. Всіх українців непокоїть ситуація в Росії, бо вже не перший рік у відносинах України з Росією панує хитка рівновага між повномасштабною війною та непевним миром. І винуватець цієї жахливої ситуації відомий. Від нього йде агресія за агресією. Звідки ж її коріння?
Розпад імперій і становлення на їхніх руїнах національних держав — процес історично об’єктивний. Давно зникла Римська імперія, не так давно французька, британська та інші. Велика імперія — Радянський Союз — добігла кінця 1991 року. Залишилася мала імперія — Російська Федерація. Якщо в новопосталих на руїнах імперії державах позитивно поставилися до зламу, то абсолютна більшість росіян сприйняла цей процес вкрай негативно. Російський письменник Андрій Буровський у книжці «Крах імперії» відзначав: «Цілком убивчим є те, що 90% росіян, у тому числі найбільш високочолі інтелектуали, виявилися нездатними сприйняти розпад імперії як певний природний процес. Як подію, яка відбулася не з волі заколотників, не через погане керівництво і не тому, що хтось когось «зрадив» або «продав» американцям, а як подію, яка випливала з природи речей».
Називають це явище — «імперський синдром». Але ж синдром спонтанно не вигулькує. Щось його мало сформувати. Щось його мало підживлювати. Хвороба ця з глибоким корінням. Московія — це улус Золотої Орди, який перейняв від татарських ханів і військову організацію, і фіскальну систему, і діловодство. Саме золотоординська система заклала підмурок для російської імперськості. Особливо це проявилося в жорстко централізованій системі управління, суворій дисципліні у військовій справі. Наприклад, 1472 року московський великий князь Іван III одружується з племінницею останнього візантійського імператора Софією Палеолог, і незабаром виникає імперська ідея європейського масштабу: «Москва — третій Рим». Пізніше, 1527 року, з’являється московський літопис, де родовід князів ведеться прямо від римського імператора. Московія, в якій панує військова організація суспільства, безперервно продовжує захоплення нових і нових земель. Влучну характеристику московського суспільства ХVI століття дав В. О. Ключевський: «Кожен зобов’язаний був або обороняти державу, або працювати на державу, тобто годувати тих, хто її обороняє. Були командири, солдати і робочий люд, не було громадян, тобто громадянин перетворився на солдата або робітника...» Залишимо на совісті Ключевського слова про те, що Московія «оборонялася», але те, що військова організація за лекалами Золотої Орди знищила громадянина, — це дуже суттєво. Століттями в Московії не існувало громадянського суспільства, отже, і не було звідки взятися демократії.
Потрібно згадати про ще один важливий суспільний негатив. У середині XVI століття цар Іван IV вимагає від церковників облаштувати школи при церквах, але відомостей, що такі школи з’явилися, немає. Йдеться про суцільну неграмотність московитів, ніхто не намагався дати їм освіту, познайомити з новими ідеями. Військові накази від царя і православні догмати від церкви — весь духовний світ московита. Західний світ був відрізаний через «невірну» релігію — католицизм, а потім ще й протестантизм. Консервація суспільної свідомості тривала упродовж віків. Якщо хтось думає, що імперія в період своєї найбільшої могутності змінилася, то ось як вважає з цього приводу державний діяч середини XIX століття, головний охоронець царизму Л. В. Дубельт: «Не заражайтесь безглуздям Заходу — це гидка помийна яма, від якої, крім смороду, нічого не почуєте. Не вірте західним мудруванням, вони ні вас і нікого до добра не доведуть». Можна лише дивуватися з того, яким чином західна комуністична утопія потрапила на російський ґрунт. Хоча для цього була передумова: російська «община з її установкою «усім все порівну» дожила до XX століття.
Так що дивуватися людям, які ніколи не знали демократії, які завжди жили в парадигмі: слово Божого помазаника — абсолютна істина, і слово церковного батюшки — непорушна догма, немає чого. Відірваність від цивілізаційних центрів, нестача альтернативних ідей, суцільна безграмотність, надлишок природних ресурсів — усе це призвело до консервації способу життя й мислення росіян. Відомо, що політичні погляди людина може змінити досить швидко, а от моральні настанови змінюються важко. Тому у своїх імперських уподобаннях московити в більшості своїй дожили до XXI століття. Цьому сприяло керівництво Росії та керівництво російської церкви. Давно міфологізована російська історія отримала потужний імпульс від влади й церкви для подальшого культивування старих імперських міфів і створення нових. Особливим є міф про перемогу у війні. За останніми даними, в Другій світовій війні загинуло понад 41 мільйона громадян СРСР. Німеччина, яка розпочала війну і билася на два фронти, втратила людей у 4,5 разу менше. Та що для імперії вартість людського життя? Традиція не цінувати людське життя йде від самої Орди через усе існування імперії.
Одне з найнебезпечніших явищ сучасної імперії — відродження апології Сталіна. Коли тирана, що перетворив країну на концтабір, оголошують ефективним менеджером, то взагалі задумуєшся: а чи існує в цій країні поняття гуманізму? Хороший менеджер, з волі якого було знищено мільйони громадян його держави! Люди з консервативними або мізантропічними поглядами є в будь-якій найрозвиненішій країні, як скрізь зустрічаються маніяки, садисти, психічно хворі фанатики. Проблема в тому, скільки таких людей у країні. У нормальній країні їх мізер, який ніколи не вплине на громадянське суспільство. У Росії громадянське суспільство мізерне, а загальна маса населення — це люди інфантильного штибу, які переконані, що від них не залежить ситуація в державі, що їм належить лише виконувати те, що накажуть їм вожді.
У мене перед очима давня подія в Америці: ветерани в’єтнамської війни прийшли до Капітолію і кинули додолу свої бойові нагороди. Воїни відмовилися від заслужених нагород, тому що війну Америки у В’єтнамі визнали ганебною. Скільки ганебних війн вела Росія, СРСР! Візьмемо лише ХХ століття і початок ХХІ: російсько-японська війна 1904—1905 рр., російсько-українська війна 1917—1920 рр., війна з Фінляндією 1939—1940 рр., війна в Кореї 1950—1953 рр., збройне придушення угорського повстання 1956 року, збройне придушення свободи в Чехословаччині 1968-го, війна в Афганістані 1979—1989 рр., війна з Грузією 2008 року, війна з Україною з 2014 року і донині, нескінченна війна в Сирії... Перелік неповний, але його цілком досить для того, щоби нагадати: жодне покоління імперців не обходилося без війни. І що? Хоч хтось кинув свої ганебні нагороди під стіни Кремля? Ні, хіба що якийсь неборак тихо пропив їх у генделику.
Колись маестро афоризмів француз Саньяль-Дюбе вивів мудру формулу: «Совість — інстинкт моральної людини». У людини може бути або не бути цього інстинкту, а може, він й існує, але в недорозвиненій формі. У Росії з її масовою інфантильною (і це найбільш евфемістичне визначення) свідомістю ситуація дуже важка.
