Атмосферу наприкінці політичного року не лише у столиці, а й у регіонах розжарюють виступи чорнобильців і афганців, які цілком можуть стати каталізатором широкої незадоволеності в українському суспільстві. А нинішня влада опинилася на роздоріжжі — до Брюсселя чи до Москви: куди їхати? Таке тупцювання на місці зовсім не схоже на реформування країни заради «поліпшення життя вже зараз». Тим часом терпіння народу не безмежне, хоча багато хто наразі спостерігає за тим, що відбувається, лише по телебаченню.
Микола КУЛАГА, пенсіонер, ветеран міліції:
— Пенсії збільшувати не збираються, а ціни й комунальні платежі зростають. Нещодавно підвищили квартплату, подорожчало вивезення сміття, удвічі зросла оплата за ліфт. Із початком опалювального сезону почали надходити страшні платіжки за тепло. Лише встигай гроші відраховувати. Не дивно, що чорнобильці влаштовують свої акції в Києві і в обласних центрах — і уряд, здається, готовий на поступки. Правоохоронним органам теж пообіцяли збільшити фінансування, але незрозуміло, куди підуть ці гроші. Якщо підвищать посадові оклади, то й пенсії мають перерахувати. Так раніше було. Щоправда, останніми роками застосовували хитрість. Зарплату міліції збільшували преміями й іншими виплатами, а пенсіонерів обминали. Така ж ситуація й у військових. Невже ситуація дійде до того, що й нам доведеться оголосити голодування? Чув, що скоро акцію протесту ветеранів правоохоронних органів передбачають у Києві, біля Верховної Ради. Справді, хіба можна жити, якщо пенсія — дві тисячі гривень або ще менше. На цьому тлі повідомлення про затримання голови служби зайнятості з його мільйонами доларів та коштовностями викликає справжній шок. Виявляється, у нас можна озолотитися навіть на безробітті. Усе це сильно обурює простий народ, а багатьом сподобалося, що донецьку обласну владу намагалися штурмувати пенсіонери з вилами.
Віктор ТАРАТУШКО, голова Дніпропетровської обласної організації Спілки офіцерів України:
— Днями відбулася обласна конференція ветеранів армії. Мене знову вибрали головою. Не знаю, погано це чи добре, але доведеться тягнути ще один віз, залучати ветеранів до роботи. Щодо проведення пікетів біля органів влади, то в мене є одне істотне зауваження. Якби ці акції відбувалися на ідеологічній основі, то ефект був би зовсім іншим. Але чорнобильці й афганці лише вибивають для себе преференції й пільги. З одного боку, це правильно: вони заслужили на кращу долю. Проте тимчасове збільшення пенсій нічого не вирішує. Якщо вже висувати вимоги, то тут має бути ідеологічний аспект. Суспільство має підвести голову й подивитися, як воно живе. Доти, поки люди не оцінять ситуацію в цілому, жодних реформ у країні не буде. Лише це може бути поштовхом для перетворень в Україні. Адже не можна визнати нормальною ситуацію, коли більшість людей бідує, а невелика купка людей жирує. Як може таке бути, щоб під час кризи найбагатша у країні людина збільшила свої прибутки утричі? На мій погляд, це протиприродний стан речей. Адже те, що відбувається в Україні, пояснює, чому всі двадцять років незалежності ми товчемося на місці і немає ніякого поступу. Я вважаю, що наша держава має створювати комфортні умови життя для громадян, а не для жменьки урядовців та олігархів.
Олександр НІКІЛЬОВ, доцент кафедри історії України Дніпропетровського національного університету:
— Саме життя влаштовано так, що біла смуга чергується із чорною. Погано те, що доходи стоять на місці, а ціни зростають. Приходиш до крамниці й бачиш: сьогодні це подорожчало, завтра — інше. Окрім того, у країні відбувається згортання демократії, і від цього страждає імідж України на міжнародній арені. Керівники, які прийшли до влади, показують, що вони некомпетентні. Частенько це просто випадкові люди з певного регіону, наближені до сім’ї або начальника вищого рівня. Це неправильно. І так ситуацію сприймаю не лише я, а й багато людей у нашому суспільстві. Образливо, що розвиток країни через це гальмується, що справжніх реформ і прогресу в Україні немає. Слава Богу, поки що ніхто не обмежує творчість та інтелектуальну свободу. Завдяки цьому я можу спокійно говорити зі студентами й писати. Цього року я опублікував понад десять наукових статей із соціального та економічного розвитку українського села. А нещодавно брав участь у телепередачі на тему Голодомору — її проводила молодь. Дуже добре, що молоді люди не байдужі до цієї важливої історичної проблеми.
Ярослав ТРІНЧУК, літератор:
— Найприємніша подія — в Ужгороді вийшов тритомник моїх творів. В основному це культурологічні нариси. Книжки купують, і я не бідую. Окрім того, добре, що в мене є друзі, на яких я можу покластися. Засмучує лише наша влада, яка не виконує своїх функцій, але особисто я нічого в цієї влади не прошу. Бо основна надія на людей, а не на владу. Сім років тому в нас була така подія, як помаранчева революція, коли люди розкріпачилися, відчули себе вільними, і я бачу, що це нікуди не пішло. Народ пам’ятає про Майдан. Наразі я задумав написати книжку під назвою «Україна: війни, битви, персони». Мене зацікавило питання, чому українці здатні вигравати битви, але програють війну. Часто говорять, що під Берестечком ми програли, — це неправда, адже Богун вивів війська. Ми виявилися в жорнах між трьома потужними державами — Росією, Польщею та Туреччиною. Мені здається, що в тій складній ситуації наймогутнішою постаттю серед українців був Ярема Вишневецький. Це був прогресивний діяч і реформатор, який уміло вів господарство і був добрим воїном. Гадаю, що якби події розвивалися по-іншому, то через 10—20 років він міг стати королем України. Проте повстання все зруйнувало. Про все це буде написано в моїй майбутній книзі.
Фідель СУХОНІС, редактор часопису «Борисфен»:
— Поганою новиною я вважаю те, що почув від учених під час поїздки до Львова. Виявляється, у Міністерстві освіти та науки, яким керує Д. Табачник, вирішили, що тепер дисертації можна подавати на захист не лише українською, а й російською мовою. Я гадаю, що таке нововведення не сприятиме розвиткові української мови взагалі і її функціонуванню в науковій сфері зокрема. Українська мова потребує підтримки, і її необхідно захищати. Доброю новиною для мене стала поява всіх чотирьох президентів України на урочистих заходах у День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій. Хай таких символічних акцій буде більше — це виглядає цивілізовано й по-європейськи. Як людина, яка хоче жити в європейській державі, уважаю за краще, щоб національні інтереси брали гору над політичними розбіжностями та суперечностями. Наразі таких прикладів мало, але я сподіваюся, що їх буде більше.
