Шановна редакціє газети «День»!
Шановний Максиме Стріхо!
З цікавістю і великим смутком прочитав вашу публікацію «Інтелігенція має бути моральним суддею діяльності влади». А поки що інтелігенція майже без боротьби здала свої позиції і немовби змирилася зі своєю долею.
У радянські часи інтелігенція займалася самвидавом. Тоді це каралося. Тепер таке не загрожує. І нічого немає. Не можу назвати жодного твору, подібного до «Не хлібом єдиним» та інших. А тем для написання надзлободенних творів сила-силенна. Читаю журнали «Дніпро», «Вітчизна», «Київ», «Радуга». Нічого подібного немає. Так, ви цілковито праві, коли кажете, що «миритися із ситуацією, яка існує сьогодні в Україні, — це злочинно».
Достоєвський назвав свій твір «Злочин і покарання». Як інтелігенція має намір бути моральним суддею діяльності влади, із вашої публікації не зрозумів. І як вона може бути суддею, коли «інтелігенція активно зникає»? І все ж, за публікацію спасибі: вона сколихнула думки.
Щодо бізнесменів. Чи є серед них порядні люди, не знаю. Хотілося б прочитати у вашій газеті виступ порядного бізнесмена, котрий чесно нажив свої мільйони або мільярди.
Після лютого 1917 року українська інтелігенція активно включилась у політичну боротьбу. Безстрашно діяв на своєму посту перший президент України Михайло Сергійович Грушевський, будучи вже академіком. У нас президенти — колишні політпрацівники.
Трохи про себе. До війни я закінчив знамениту школу №1 ім. Т.Г. Шевченка у Києві. У старших класах був виключений із піонерів, однак це не перешкодило мені закінчити школу на «відмінно». На «відмінно» закінчив її і син опального академіка Біляшівського — Юрій. Писати українською мовою боюся: забув український правопис. У школі вивчав його тричі — Скрипника, Затонського, Хвилі. Довгі роки жив поза межами України, із них 13 років — у Сибіру.
