Iнтригани

Наші засоби масової інформації досить часто грішать на недомовки. Сказавши «А», вони не завжди говорять «Б». Це створює своєрідну загадковість, інтригу. Але ж інтрига повинна мати розвиток, продовження, дійти до розв’язки, а не залишитись у голові читача або телеглядача німим запитанням. Якби художні твори складалися тільки з самої інтриги, то їх ніхто, мабуть, не читав би. Нерідко сторінки газет й ефірний час відводяться для з’ясування стосунків із опонентами. Публікуються відкриті листи, спростування й т. ін. Тому такі часті в наших ЗМІ посилання на кшталт «одна з відомих газет», «джерело, що заслуговує на довіру» тощо. Прямого посилання на першоджерело нерідко немає. Мовляв, кого це стосується, той і так розуміє. Але при чому тут ми, читачі й телеглядачі? Не краща ситуація й на телебаченні. Диктори й політичні оглядачі нерідко говорять натяками, а то й просто змінюють прізвища на ініціали. «Догадайся, мол, сама», — як співається в одній російській пісні. Письменник Умберто Еко говорив про італійську пресу 1960-х років як про систему не зовсім зрозумілої для широкої аудиторії знаків і сигналів, що їх одна політична група передає іншій. Не хотілося би, щоб подібне було в нас зараз. Наші «акули пера, мікрофона й телекамери» мали б частіше ставити себе на місце читача або телеглядача. А то дехто з них, мабуть, думає, що читачі вміють читати й поміж рядків, а диктори телебачення інформацію часто подають скоромовкою, адже за відведений час її треба видати якомога більше. Отже, шановні працівники засобів масової інформації, не забувайте: газети — для читачів, телеекран — для глядачів!