Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Історична пам’ять як поле змагань за ідентичність»

17 травня, 2008 - 00:00

1. Почну з кінця, з «подій української історії». Українська історія, на мій погляд, має і сьогодні багато «білих» плям.

Для подолання негативних наслідків минулого мала би ще з вересня 1991 року виходити і підтримуватися державою велика серія досліджень на предмет одного- єдиного питання: «Чому розвалився Радянський Союз?» Тут і книги, і фільми і міжнародні конференції і т. п. Тут би мав бути аналіз філософський, політичний, економічний, мілітарний і т. п. цього процесу. Це би дуже зменшило силу гальмування, зокрема, комуністами щодо розвитку нашої держави. Але це можна і треба робити і зараз.

Ще один цікавий приклад з провінції. На початку весни 2008 року в Буському районі виникла дискусія щодо пам’ятника біля Олеська (Олеський замок) Першій кінній армії Будьоного. У Буську раз на тиждень виходять дві газети: районка і соцпартії, і менше як за два місяці у цих газетах було опубліковано 10 статей різного формату, від великих до маленьких... І виявилось, що про Польсько-Радянську війну 1920 року, яка активно відбувалася і на теренах нашого району, нам фактично нічого не відомо, немає матеріалів! Адже на стороні Польщі воювали частини С. Петлюри, частина українців була і на стороні більшовиків. Де популярно і правдиво написана книга про цю війну, фільм чи інші речі. Ця війна до певної міри була братовбивчою для українського народу? Більшовизм рвався до приниженої Німеччини, щоби разом розв’язати «Мировую революцию» в той рік!

Хіба можна було нинішнім науковцям аж десять років готувати «проміжні» результати щодо діяльності ОУН-УПА? Тодішній український націоналізм не творив якусь окрему епоху у нашій історії, а існував у тісній взаємодії, боротьбі з комунізмом — тоді за логікою подій потрібно було призупинити усі пільги комуністичним ветеранам, адже Україна не є правонаступницею СРСР і давати сучасну оцінку як комуністичному, так і націоналістичному рухам на українській землі. Тоді напевно ця проблема би вирішилась за два—три місяці.

Очевидно, що у нас поки що немає загального, правдивого «каркасу» нашої історії, отож щось «ефективно і узгоджено» тут важко робити.

2. Звичайно, що колоніальне минуле Україна має. Вона має такі різновиди, як російське, радянське, польське, румунське, угорське, чеське. Класичні методології постколоніальних студій придатні, але з поправкою на наші особливості.

3. На більшій частині України радянська влада утвердилась у 1920 році, а далі був постійний терор проти українського народу і нищення як матеріальної, так і духовної пам’яті народу, планомірне нищення. А деколонізацію і декомунізацію творять, як відомо, сміливі в першу чергу люди, які знають, що і до чого.

4. Щодо колізій з Росією і Польщею. Чому ж, остання колізія з Польщею у нас була у 2003 році, коли Президент України вибачався за Волинь 1943 року!? Якби до того часу українські історики (академічні) написали правдиву історію Другої світової війни, то польському би президенту просто була би передана ця книга чи кілька томів для прочитання і розуміння тодішніх подій у нас на Волині. І все!

Приклад місцевий. У Буську в 30-х роках проживав Микола Струтинський, який вів активну громадську діяльність, українську. З черговим поділом Польщі у 1939 році він проживав на території Польщі у Грубешові — Західна Волинь. Із закінченням Сталінградської битви світ зрозумів, що фашистська Німеччина буде переможеною, посилився рух Опору, а поляки взялися «збирати» землі і зайнялися «зачисткою» території, вбиваючи відомих українських діячів і почалося це ранньою весною 1943 року. Читайте діаспорне видання «Надбужанщина». І М. Струтинського тоді вбили, як і багатьох інших.

5. Щодо спільної історії з Росією — то у нас вона справді є. І потрібно прикладати всі зусилля в цьому напрямі, щоби досягнути якихось результатів. Потрібно, звичайно, буде всі складні процеси, питання, нерозуміння висвітлювати через ЗМІ. Щоби наші сусіди не сказали, що ось Україна «не хоче». Не забуваймо, що більшість архівів про цю «спільну історію» знаходиться в Росії. Хтось хоче, чи ні, а співробітництво потрібне на всіх рівнях. А тісне співробітництво з Росією стосується таких періодів, як часи існування Київської Русі і часи з 1654 до 1991 року.

6. Здається є такий тезис: Все, що сталось на якійсь землі — все це історія цієї землі. Без доброго знання історії національних меншин і етнічних груп української землі, неможливо зробити правильних, правдивих висновків щодо якогось певного періоду нашої історії.

Мусульманство у світі стрімко збільшується, а чи достатньо українське суспільство знає про цю релігію, маючи у своєму складі віруючих цієї конфесії, а це частина нашої і світової культури, філософії і т. п. А хтось досліджував, чому християнство програє у народовідтворенні цьому мусульманству? Очевидно, щось не так у нас на світоглядному рівні? Чи будуть у загальній історії України згадки про циган, відповідний опис українського єврейства, російської культури в Україні, створеної тут, гагаузів? А давня вірменська діаспора в Україні — це великий шмат нашої спільної історії!

Недавно, здається, «Україна молода» писала, що на Закарпатті в одному селі живе народ. Думали, що це давні волохи. Румунські вчені досліджували життя цих людей і сказали, що це не волохи?! Цигани, які живуть поряд, вважають себе вищими за цих людей. Здається, у нас і немає нетрів Амазонки, а ось у ХХI ст. стикаємось у центрі Європи з таким небуденним феноменом. А що ж наші етнографи, антропологи, лінгвіністи й інші специ, які давно мали би дослідити це явище і зробити собі і Україні піар на весь світ. Усі на цьому заробили би грошей, на світовій цікавості!

Широка інтеграція національних меншин в історію, в життя українського суспільства посприяє зменшенню виникнення проблемних питань, які би могли бути використані проти нашої держави.

Різноманітність завжди на користь будь-якої відкритої динамічної системи!

Тарас ДИШКАНТ, м. Буськ, Львівська обл.
Газета: 
Рубрика: