Глухої ночі 18 лютого мені зателефонував голова Старокропивницької сільської ради, — села на Львівщині, де я народився, мій давній друг Ігор Ганзій і розповів, що у Вовчій Ямі над Стриєм вони перекрили призабуту гірську дорогу через Карпати й зупинили загін закарпатського «Беркута», який хотів саме по ній обминути всі перепони на основній дорозі й, здолавши перевал, прорватися на Київ для придушення Майдану. Ще Ігор повідомив мені, що після проведеної «роз’яснювальної» роботи закарпатські силовики повернули назад, а за день я вже з телепередачі дізнався, що вони в повному складі перейшли на бік повсталого народу й присягнули на вірність Україні. Мабуть, теж не без впливу «роз’яснювальної роботи» моїх земляків, які утримали їх від злочинів, уникнувши зайвого кровопролиття на київському Майдані...
Я перейнявся гордістю за бойків з глухого карпатського села, свідомих свого покликання українських патріотів, які долучилися до української революції і зробили свій внесок у її перемогу. Я пишаюся ними.
І мені пригадалася історія, яку колись розповідав мені батько. Кілька сот років тому пращури моїх земляків саме тут зупинили монголо-татарську орду, яка хотіла прорватися через Карпати в Західну Європу: цей епізод української історії переконливо описав Іван Франко в історичній повісті «Захар Беркут» — саме в цих місцях відбувалися ті події. Про це свідчать навіть назви гірських вершин, які дійшли до наших днів: Князів Див, Мингол, Бативець, Див, полонина Орди. Та битва відбулася не на Опирі, а над рікою Стрий у селі Кропивник, чия назва походить не від того, що тут росте багато кропиви, а від того, що ворогам «вкоропили». Частина села, яку захопили та знищили загарбники, була затоплена, й пізніше відродилася під назвою Новий Кропивник, та ж, яка зацілила під захистом пращурів моїх земляків — нинішній Старий Кропивник, село, де я народився. Після того, як орда була відбита, мешканці навколишніх сплюндрованих сіл зійшлися на місці села Золота Баня, яке спалили загарбники, й заснували нове під назвою Східниця. Нині це всесвітньовідомий курорт, загальнодержавна оздоровниця: цілющі східницькі мінеральні води знає весь світ. Нині Східниця практично з’єдналася з Новим Кропивником, а від Старого до курорту три кілометри. За словами мого батька, саме так ця сторінка української історії висвітлювалася в журналі «Дзвіночок», який видавався в 20 — 30-х роках минулого століття в Західній Україні. Іван Франко начебто свідомо переніс цю подію в долину притоки Стрию річки Опир, щоб уникнути закидів у містничістві, оскільки Кропивник недалеко від його рідного села Нагуєвичі.
Мій батько Іван Григорович Кулиняк 1905 року народження знався з родом Франків, після закінчення духовної семінарії в Перемишлі був активістом українського руху: крім служби в греко-католицькій церкві, вчителював, створив у Кропивнику осередок українського кооперативу «Дністер», очолював «Просвіту» та інші українські структури в селі — коротко кажучи, був помітним громадським діячем того району Бойківщини. Не припиняв він своєї діяльності, вже переважно релігійної, й після встановлення радянської влади в Західній Україні, за що був репресований і висланий з родиною за межі Галичини, коли 1950 року церковний хор під його керівництвом усі служби починав славнем «Боже великий, єдиний, нам Україну храни», він сповідував і відспівував воїнів УПА (а деколи й вінчав). Пригадую, що вже десь на початку 60-х років минулого століття, коли я, учень Сокальської школи-інтернату, був на зимових канікулах удома, вночі до нас зайшов чоловік і про щось переговорив з батьком, який, уважно глянувши на мене, мовив: «Тра і тобі вже дещо знати. Підеш зі мною». За кілька годин їзди на санях пізньої ночі нас доправили на глухий лісовий хутір — там у світлиці лежав вмираючий вояк УПА зі схрону: на його останнє прохання для сповіді привезли мого батька, впевнені, що він нікого не видасть. До світанку батько сповідав його, читав молитву, а коли він під ранок помер, то відспівав. Відтоді минуло півстоліття, а я й досі бачу ту нічну заметіль, глухий хутір у дрімучих лісах і блідого худого чоловіка в напівзотлілому військовому однострої на покуті під образами, блимаючою свічкою, від полум’я якої стікав віск, немов людське життя.
Мені пощастило — доля дарувала мені добру і мудру маму Стефанію Данилівну Герус (у дівоцтві), а ще мені пощастило народитися в бойківському селі з тисячолітньою історією, мешканці якого століттями так боронили свою волю, що практично не знали ані панщини, ані кріпацтва. Мої земляки завжди були прекрасними воїнами: гірські бойки, з яких вийшов мій рід, були найвправнішими у війську Данила Галицького та його наступників. Тут жили хоч бідно, та гідно, і в тім гартувався народ.
Є відома істина: людство розвивається за спіраллю — все повторюється на її новому витку. Кількасот років тому мої мужні волелюбні пращури зупинили монголо-татарську орду, врятувавши свій край від навали чужинців. А кілька місяців тому їхні достойні нащадки не пропустили через гори загін закарпатського «Беркута», який проривався на Київ, врятувавши тих, хто міг поповнити Небесну Сотню.
