Дорога Ларисо Олексіївно!
Унікальна подія в житті унікальної газети «День» — десять років із дня виходу книжки «Україна Incognita». Погляньте, будь ласка! Як Ви вдало розмістили слова в назві «Україна Incognita»! Невідома Україна! І зміст книжки цілком відповідає цьому. Я належу до покоління, яке, по суті, не знало історії України, адже до виходу книжки я збирав вирізки з Вашої газети, і мене цікавило все, я мало знав і село, і передновітню історію України, тож дякую долі, що вона звела мене з таким виданням, як газета «День». Вдумливими статтями, що налаштовують на роздуми, газета формує світогляд читачів довкола української ідеї, виховує риси українського патріотизму, сприяє поверненню історичної пам’яті свого народу.
Мені пощастило: знаходжу себе серед постійних читачів, і коли вийшла друком «перша ластівка» — книжка «Україна Incognita», а тепер вона є бібліографічною рідкістю, мені пощастило тоді отримати Ваш автограф. Я пишаюся тим, що в листопаді 2002 року на прохідній редакції залишив свій примірник книжки та отримав потім із Вашим автографом.
Пригадується 2001 рік, із якого й розпочалася моя дружба з газетою, коли я відгукнувся на замітку Клари Гудзик «Пам’ять сім’ї» про взаємини між поколіннями. Я це сприйняв як сигнал до пошуку свого родоводу. Ваша газета надала неоціниму допомогу, і якби мені так не допомогла тоді незабутня Клара Гудзик, то в подальшому я ніколи не опублікував би «Історії одного роду» 2001 р., а пізніше — «Рід Філіпченків», і, до речі, серед авторів газети я знаходжу себе мало не в перших рядах «Сімейного альбому України». І якщо до цього додати майже повну бібліотечну серію Бібліотеки газети «День», яку я придбав, то, перепрошую, без жодних похвалянь вважаю себе майже унікальним читачем.
Приєднуючись до висловлювання на сторінках газети, що «редакція зберігає дуже трепетне ставлення» до першої книжки, я з радістю вітаю Вас із подвійними іменинами і передусім із ПЕРШОЮ ЛАСТІВКОЮ.
