Підійшов до фінішу конкурс «Український герой», який «День» проводив спільно з львівським видавництвом «Кальварія», і сьогодні ми завершуємо публікацію конкурсних робіт. Нагадаємо, що конкурс був відкритим і проводився у трьох номінаціях: публіцистична стаття, коротке оповідання або новела та есей. Його учасники колективно створювали символ сучасного українського героя. За півроку на сторінках «Дня» було надруковано 13 творів (ми не забобонні!), які наше журі виділило серед 50 робіт, надісланих на конкурс. Серед їхніх авторів: Наталя Бідненко, Леонід Іваненко, Наталя Лопатіна, Іван Валько, Леся Мельничук (усі — Київ), Сергій Мекеда, Ірина Котик (Київська обл.), Юрій Мосаєв (Запоріжжя), Марина Павленко (Умань), Антон Мостовий (Кривий Ріг), Василь Бабій (Івано-Франківська обл.), Едуард Щербенко — давнiй автор «Дня». Усі вони стали лауреатами нашого конкурсу і будуть нагороджені комплектами книг сучасних українських і зарубіжних письменників від видавництва «Кальварія». А імена переможців журі назве найближчим часом.
З людиною героїчного складу мені пощастило зустрітись у 1988 році. Він був «афганцем», мав два ордени Червоної Зірки. Майже Герой Радянського Союзу. Я тоді ходила у восьмий клас і писала про нього допис у місцеву районку на сторіночку військово-патріотичного виховання. Звуть героя — Василь Іванович Калько. Нині він проживає у Луцьку.
Народився Василь у глухому поліському селі в багатодітній родині. Десятеро дітей, батьки-колгоспники. Діти тяжко працювали ще змалечку. Свої обов’язки кожен виконував самостійно. Зазвичай батько двічі не повторював і до мами за кожною дрібничкою не зверталися. Так вимагало життя. Я в дитинстві дружила з сестрою Василя — Галею. Якось гуляли на ковзанці, і вона провалилася під лід з головою. Ледве виповзла на берег, швиденько почимчикувала додому дворами, щоб ніхто не дізнався про мокрий одяг, бо перепаде.
Такі не зніжені діти мають ряд переваг: вони загартовані фізично, незалежні, вміють долати труднощі. Вони рано стають дорослими. Фізична неможливість довго затримуватись у тепленькому батьківському гніздечку змушує їх долати страх перед новим дорослим життям і без будь-якої підтримки знаходити там своє місце.
У таких умовах виріс цей, як потім життя покаже, справжній чоловік.
Він потрапить до Афганістану. Ходитиме в розвідку високо в гори, де лише вранці дихається легко. Вдень страшна спека, а ночі надзвичайно холодні. Важка ноша — зброя, боєприпаси, один тільки бронежилет 18 кг. Нерідко в горах Афгану залишався один шанс із тисячі вижити. От хоча б той не перший у його армійських буднях бій на дорозі Гардез-Хост. На операцію «Магістраль» їх тоді йшло шістнадцять. Ігор Голобін перший помітив противника. Якраз хлопці повечеряли, і кожен готував спальний мішок. І тут заговорив міномет. Ігоря поранило в руку, Толю Потапенка із Запорізької області вбило наповал. Василь і його друзі не лише витримали атаку близько ста душманів, а й змусили їх до відступу.
15 травня 1988 року вступили в силу документи Женевського договору, радянські війська в Афганістані розпочали марш на батьківщину. А 19 травня Василь Калько був представлений до другого ордена Червоної Зірки.
Колона, де був Василь, їхала знімати пости. По обидва боки дороги — то тут, то там — залишена військова техніка, спалені машини, розірвані на шматки БМП, гільзи, воронки. Попереду колони — сапери з собаками, за ними два танки з тралами, котрі своєю вагою промацують ґрунт на дорозi. Довгі, напружені метри, кілометри шляху. І раптом один танк здригнувся, густий дим оповив його. А потім ще й викинув язик полум’я. Екіпаж намагався залишити охоплену полум’ям машину.
– Братці! Допоможіть!
Василь, не роздумуючи, біжить від колони, стрибає на гарячу гусеницю, витягує механіка-наводчика і падає разом з ним у придорожню канаву. Той був уже без ніг. У цю мить вибух сколихнув землю, і полум’я піднялось на декілька десятків метрів у небо.
За секунду до смерті людина беззаперечно довела, що вона — людина. Мабуть, тому й вижила. Хто скаже, чим вимірюються оті рятівні долі секунди по дорозі додому, коли так хочеться вижити. То є мужність. У чистому вигляді. І вона існує.
Життя в Україні для Василя було важким — постафганський синдром! Ці хлопці, «афганці», вони стали справжніми, бо подивилися в очі смерті. Смерть не буває хитрою, фальшивою. Вона — справжня. Фальшивим було те суспільство, куди вони повернулися. Вони бачили, як це страшно й ганебно, що більшість людей сприймає це фарисейське життя як норму. У цьому середовищі нелегко було знайти своє місце справжньому чоловікові.
Нині таких, як Василь Калько, не видно. Наше суспільство нагадує ставок, де колись давно була прозора вода, поки прийшов хтось із довжелезною тичкою і все сколотив. З дна піднялось багато мулу, аж до самого верху. І стало нічого не видно. Тому ми не бачимо і нам страшно.
Ми чекаємо героя, який не боїться. Щоб було на кого обіпертися. У принципі, опору варто було б пошукати в собі. Але для цього потрібна мужність, без якої, до речі, неможливий героїзм.
Я серйозно переконана, що нашим чоловікам сьогодні психологічно необхідний обряд ініціації. Як у Древній Спарті. Коли хлопчиків-підлітків примусово забирали із сім’ї, від мами, та піддавали нерідко досить жорстоким випробуванням. Як тест на зрілість. Самостійно вистояв — вижив. Відразу стаєш дорослим чоловіком із відповідним до себе ставленням.
Якщо продовжувати у руслі психології, то вимальовується цікава картина. У нас немає ініціації, бо це була б мовби нецивілізована дикість. Тому є проблема підліткового віку. Підлітки кострубато й демонстративно захищають свою дорослість. Мабуть тому, що самі потай у ній ще сумніваються. Пізніше це переростає в проблему дорослих чоловіків, що вимушені незграбно захищати свою мужність, штучно дистанціюючись від жіночого, в основі своїй — від мами. Бо відділення від матері — то є необхідна умова психологічного розвитку особистості. Вони утрирують, впадають у крайнощі, демонструючи мужність за рахунок жіночого з вигляду... гуманізму. Тому організовують різного роду бійні: від масових воєн — до дрібного криміналу, що так розрісся на наших теренах.
Проникливий психолог К. Юнг якось запримітив, що для справжнього чоловіка характерне досить ніжне життя почуттів. Як і для жінки. Така природа людини. Не варто ховати це глибоко в підсвідомості, як непотрібну слабкість. Бо не ми керуємо підсвідомим, а воно керує нами. Дорослим чоловіком починає керувати те, що він сам означив як слабке. Частенько він проектує це на цілком конкретну жінку (адже все несвідоме проектується). І потрапляє до неї під черевик. «Якби ж ви бачили в собі те, в чому звинувачуєте інших!» — вигукнув Юнг, коли зрозумів цей механізм.
Ось чим закінчуються усі потуги наших героїв. І це не є мужність.
Насправді сумнівно, що така ситуація влаштовує жінок. Як зауважив інший проникливий психолог Ф. Ніцше: «У них мало хороших жінок, бо у них мало хороших чоловіків». Адже лише справжній чоловік звільнить у жінці жінку.
Мужність за рахунок гуманності в дійсності — елементарна духовна незрілість, пошуки мами за океаном, кримінальні розправи за гроші, нашпиговані зброєю герої на екранах. Це все вже остогидло. Слабо! Пам’ятаєте одну з передач Ольги Герасим’юк «Без табу» про нашу «доблесну» армію? Скільки в тому чоловічому середовищі агресії, знущань одних над другими. А високі офіцери стояли і скиглили. Було гидко. Добре, що дали слово полковникові Миколі Селюку, з яким, до речі, ми колись познайомилися в редакції «Дня», як переможці одного з конкурсів. Він нагадав про честь офіцера. Стало легше.
Коли вже у нас на політичному Олімпі з’явиться особистість, що володіє харизмою гуманного героя і здатна вмістити в собі основне, що необхідно для живого процесу консолідації нації? Людяний герой, який не потребує опори поза собою. Реально ж — усе навпаки.
