За останні місяці автор вивчив багато матеріалів про кандидатів у президенти України і сфокусував на них свою увагу таким чином, що в мене про можливості кожного, хто претендує на найвищу посаду в нашій державі, склалось цілком визначене враження. На жаль, мій аналіз невтішний: із прочитаного, почутого й побаченого важко зрозуміти головне — чи спроможна більшість бажаючих стати президентом узяти на себе тягар лідерства? Ось що важливо. Це те саме питання, коли відсутність позитивної відповіді на нього може призвести до колосальних наслідків.
Обрання президентами вмілих лідерів, характер і стиль управління яких найбільшою мірою відповідають вимогам, висунутим до глави держави, мало велике значення за всіх часів. Але в сучасних умовах, стосовно до України, яка перебуває вже не один рік у політичній кризі, це важливіше, ніж будь-коли. Я не стану заперечувати, що тут є привід для тривалої дискусії, не виключені й інші підстави для розвитку теми. Ця тема видається нам настільки життєво цінною і соціально потрібною, що її просто не можна ігнорувати. До того ж у демократичному суспільстві кожен з нас має право на свободу слова.
Кандидати в президенти, послухайте мене! Кожному з вас важливо знати, як чинили інші люди, коли наставав їхній час узяти на себе роль лідера. Вивчаючи їхній досвід, ставлячи собі запитання, що вони зробили або повинні були зробити, уявляючи себе на їхньому місці, ви краще зрозумієте, чого очікувати від себе самого, коли ви постанете перед вибором. Це безперечно, очевидно, цілком ясно. А не уявляти те, що рано або пізно знадобиться, — хто ж настільки несерйозний?
Історія успіхів і невдач лідерів держав становить повчальний урок для тих, хто жадає влади в наші дні. Джерел поповнення знань про це багато, причому найрізноманітніших. Назву лише деякі.
Одним із вагомих підтверджень такого багатообіцяючого висновку може стати досить показове — рідкісне, політологічне, масштабне! — дослідження Джеймса Барбера. У своїй книзі «Президентский характер: предсказывая уровень успешной деяльности в Белом доме» він подав розроблену ним теорію, відповідно до якої стиль лідерства президента визначається його особистісними характеристиками й особливостями мислення. Виходячи з цієї посилки, Барбер показав: існує чотири головних психологічних типи президента — «активно-позитивний» (або «адаптивний»), «активно-негативний» (або «компульсивний»), «пасивно-позитивний» і «пасивно-негативний». Автор при цьому доводить, кого з лідерів Америки і чому він відносить до того або іншого психологічного типу президента. Реалістичність теорії цього американського вченого підтверджує такий приклад із політичної історії США — за допомогою запропонованої ним методології визначення психологічних особливостей характеру президента йому вдалося спрогнозувати невдале правління Ричарда Ніксона.
Цікаво, чи замислювалися ви, що значить бути на вершині влади в своїй державі. Мені здається, чимало кандидатів у президенти не до кінця уявляють собі, чим це є насправді. Так що теорія Джеймса Барбера допоможе краще усвідомити, чи спроможний кандидат успішно здійснювати дуже відповідальну державну діяльність. Ну а нам, виборцям, дасть можливість оцінити сьогоднішніх претендентів на високу посаду з погляду їхнього «президентського характеру», а отже, до деякої міри навіть передбачати, хто з них зможе найбільш ефективно справлятися зі своїми обов’язками. Тому так важливий сьогодні чужий досвід, а тим більше — спостереження і висновки компетентних професіоналів із розвинутих країн. Не зайвим буде приміряти їх до свого життя. Зробити це треба ще й тому, що «у сучасній українській політології, — як справедливо зазначав одного разу публіцист Олександр Мережко, — такий важливий напрямок, як політична психологія, не набув належного розвитку, що істотно знижує прогностичні і пояснювальні можливості політологічних досліджень». Я не думаю, що є сенс далі продовжувати демонструвати позитивні якості настільки нестандартної дослідницької роботи Джеймса Барбера.
Історії про лідерів держав — це неоціненна скарбниця рішень, прийнятих у складних ситуаціях. Їх чимало в книзі Діка Морріса «Игры политиков», що відразу ж читача приваблює своїм підзаголовком: «Уроки людей, игравших судьбами человечества». Аналіз поведінки великих політиків у кризовий момент, коли на карту поставлено життя людей, інтереси бізнесу і навіть долі нації, не просто дозволяє нам зануритися в ті або інші історичні події, а вчить стратегічно мислити й обдумано діяти. Розповіді про лідерів запам’ятовуються насамперед драматизмом подій, але в кожній з них, незалежно від позитивного чи негативного наслідку, містяться загальні принципи. Якщо розглядати не досягнення і невдачі політиків, а принципи, якими вони у своїх вчинках керувалися, то ми краще зрозуміємо, як повинні поводитись самі.
Сьогодні не знати ці принципи — значить, прирікати себе на непередбачуваність у результатах затіяних справ і в кінцевому рахунку — на невдачі в політичній кар’єрі. У передмові Дік Морріс нам повідав: «У цій книзі простежуються політичні дії двадцятьох відомих фігур, розглядається їхній шлях нагору, здійснюється спроба дати відповідь на запитання, чому одні домоглися успіху, а інші зазнали поразки. Я пишу цю книжку в надії на те, що тим, хто її прочитає, вона буде корисною... Мій інтерес до історії пояснюється вірою в те, що, досліджуючи коридори влади, спостерігаючи, як наші політичні лідери прокладають собі шлях наверх, ми стаємо справжніми громадянами і більш перебірливими виборцями». Я готовий схиляти голову перед таким автором!
Ще одна, що може як зацікавити, так і зненацька здивувати книжка — «Слуга, или Истинная сущность лидерства-служения» Джеймса Хантера. Його праця — чудове за стилістикою і глибоке за думкою нагадування про те, що ефективне лідерство має базуватися на служінні іншим. Це, як на мене, особливо не потрібно й доказувати. Кожний, хто хотів би стати главою української держави, зобов’язаний пам’ятати, що лідерство — це передусім служіння. Автор підводить нас до усвідомлення простого, але дуже суттєвого факту: справжньою опорою лідера є не влада, а авторитет, побудований на увазі до людей, любові, служінні і самопожертві. «Коли ми служимо і жертвуємо, — підкреслюється в роботі Джеймса Хантера, — то заробляємо в людей авторитет. А коли ми заробимо в людей авторитет, то удостоюємося права називатися лідерами». Треба бути занадто наївним, щоб цього не розуміти. Викладені в цій книзі принципи не являють собою нічого нового або складного. Їхнє здійснення не потребує якихось особливих здібностей; достатньо усього лише всіляко зміцнювати узи поваги, відповідальності та турботи, що пов’язують лідера з навколишніми людьми.
І от що хотів би ще сказати на закінчення. Я недарма завів розмову, що стосується шанованих мною кандидатів у президенти. Адже ось що цікаво: так, кожний має право висувати свою кандидатуру на президентський пост. Але чому ж тоді нам не бути вправі пожинати і наслідки своїх прав? У цьому зв’язку хочу зауважити, що головні претенденти на перемогу й основна маса кандидатів у президенти об’єктивно знаходяться у різних вагових категоріях. Хіба можна легковажно ставитись до свого іміджу, який в ході виборчої кампанії локалізується у фактор статусності в суспільстві та зводиться до поняття «особиста честь, особиста гідність»? Забувати про ступінь суспільної «поваги», що настає завжди після оголошення підсумків голосування на виборах? Можу лише уявити, як незручно більшість кандидатів почуватимуть себе в той день, коли будуть названі їхні результати.
Я б запропонував таке рішення: явним аутсайдерам виборчої кампанії угамуватися і зняти свої кандидатури з президентської гонки. У вас немає абсолютно жодних шансів для досягнення заповітної мети! Важко повірити, що вам наплювати на своє добре ім’я, на думку людей. Погодьтеся, справжня репутація — це коли ваше ім’я цінується дорожче, ніж явно програшна участь у президентських виборах. Я вже відчуваю, що ви мене розумієте.
Хто ж не знає, людина велика розумом; і підставлятися під протилежне — не треба. Розсудливість декому, на жаль, здається простацтвом і нібито навіть дурістю. Але хто її дотримувався, — ніколи про це не шкодував...
