В українській міфології є дерева, які здавна уособлювали собою людські долі, людський характер і тому ставали символами. Вони завжди привертали до себе увагу художників, поетів та композиторів. З усіх найбільш пощастило калині, тополі, березі, вишні. І якщо перша і остання можуть будь-кого зачарувати своїм білосніжним цвітом, то тополя і береза привертають увагу своєю граціозністю, стрункістю. І це не дивно, адже усі вони жіночого роду і постають у народних піснях і кобзарських думах в образі жінки, нареченої, матері, Батьківщини. Причому вони настільки стали національними символами, що українці, поселяючись на тому чи іншому континенті, не забувають на своєму обійсті посадити кущ калини, незабутню «мамину» вишню, тополю край дороги. Тому часто за кордоном по цих деревах можна безпомилково знайти адресу української родини. Пам’ятаю, в Канаді, коли ми домовлялися про зустріч із знайомим професором українського походження, він не назвав номера свого приватного будинку, а лише уточнив, що він єдиний на вулиці, біля якого росте кущ калини. Своєрідна візитна картка.
Але сьогодні мова не про названі вище дерева. Їм, дякувати Богові, ніщо не загрожує, вони, як багато років тому, без перешкод мандрують містами і селами. Хоча, звісно, хотілося більше бачити на нашій українській землі вишневих садків та кущів калини. Зате у небезпеці, якщо можна так сказати про дерево, їхній побратим — каштан, який протягом останнього століття теж підкорив серця й душі не тільки поетів і композиторів, а й навіть геральдистів, посівши почесне місце на гербах деяких міст, зокрема Києва. Тож сьогодні рідко на якій вулиці столиці, у парку чи сквері не зустрінете каштани. До речі, їх в Україні нараховується до 10 видів. І кожен по-своєму чарівний і неповторний своїм цвітом.
І хоч де б ви були, в Києві чи Черкасах, у Кіровограді чи Житомирі, каштанові алеї є найулюбленішим місцем для відпочинку людей будь-якого віку. Особливо, коли «знову цвітуть каштани», як співається у відомій пісні. І стає якось сумно на душі, коли вони відцвітають. Тоді доводиться чекати осені, а з її приходом — і перших блискучих темно-коричневих плодів, що викочуються із колючих зелених піджачків на асфальт і у траву.
А тепер уявіть, що цієї весняно-осінньої ідилії може не бути. І каштани зникнуть із наших вулиць, парків, скверів. Чи готові до цього ваші душі, які ніби поріднилися із душами цих дерев, адже без них ви відчуватимете себе душевно біднішими, самотніми. Бо це закономірний взаємозв’язок людини і природи. Недаремно здавна вважається: відчути себе повноцінною людиною на Землі, треба побудувати дім, народити дітей і посадити дерево.
І ось уявіть собі, що тим деревом виявився каштан, якому загрожує небезпека. Не віртуальна, не загадкова, а реальна. Бо, як кажуть, тільки сліпий і черствий душею не бачить сьогоднішнього лиха, яке, як сніг на зелене листя, звалилося на ці дерева. І особливо цього року в Києві. А більш спостережливі ще років зо два тому помітили, що з каштанами щось відбувається. Листя не просто сохне, а ніби іржавіє прямо на очах. Але коли це відбувалося лише з окремими деревами, то було не так помітно. Минулого ж літа це стало масовим явищем. Наче якась вірусна хвороба пронеслася смерчем по деревах і підкошує їх здоров’я прямо під корінь.
І що ж робимо ми з вами в цій ситуації? Продовжуємо метушливо бігати у своїх буденних справах, не відчуваючи каштанового суму і болю, не помічаючи, що гинуть не просто зелені друзі, а улюблені друзі, якими пишаємося, про яких співаємо, радіємо, що живемо разом із ними на одній Землі, на одній вулиці та в одному місті. Мовчать різні екологічні та «зелені» громадські організації, не б’ють на сполох державні служби з озеленення й благоустрою, спеціалісти із захисту рослин, біологи, дендрологи. Жодних громадських акцій: мітингів, пікетів. Жодних вимог до влади. Все тихо і спокійно. За винятком хіба що окремих інтерв’ю деяких науковців-дендрологів, які спокійно роз’яснюють, що, мовляв, «це міль каштанова, шкідник, що потрапив до нас з-за кордону, ніби-то з Балкан; що він дуже небезпечний, і боротися з ним треба біологічними, а ні в якому разі не хімічними засобами».
Проте виявляється, що цей спокій був заздалегідь спланований. «Київзеленбуд» уже давно готував місцеву владу до того, що ця хвороба у каштанів невиліковна, і витрачати кошти на їхнє оздоровлення і лікування затратно для місцевого бюджету. Краще з каштанами попрощатися, а кошти витратити на закупівлю екзотичних реліктових дерев, що мають далеко не співучу і важку для вимови назву — гінкго-білоба. Які теоретично ніби-то стійкі до хвороб в умовах міста. Пропозиції зеленбудівців були такими переконливими, що в мерії погодилися заодно викорчувати з корінням й усі тополі. І теж на користь заморського гостя. До речі, каштани і тополі серед зелених насаджень Києва займають більш ніж 20 відсотків території міста. Уявляєте вигляд Києва, який вважається одним із найзеленіших у Європі, напівоголеним? Приміром, 2012 року, під час проведення Європейського футбольного чемпіонату. Адже, по-перше, щоб виростити у розплідниках готові для висадки саджанці гінкго-білоби, треба не менш ніж 10 років. А, по-друге, ніхто не знає, як пройдуть акліматизацію ці загадкові дерева в умовах Києва. Не десять екземплярів, що розмножуються майже в тепличних умовах Національного ботанічного саду, а сотні тисяч дерев.
Та, виявляється, чиновників «Київзеленбуду», як і міськради, це не хвилює. Для них головне — взяти гроші із бюджету, а не морочитися з лікуванням каштанів. Адже подібні оборудки з купівлею закордонних товарів завжди найбільш вигідний метод для відмивання грошей. У таких випадках не до «зелених воріт столиці» та «зеленого намиста» Києва. А тим більше — не до каштанового суму. Його кияни якось переживуть. Та й не до краси їм у період кризи. А згодом і до герба Києва дійде черга. Як потрапив туди елемент каштана — так і зникне. І залишиться лише у пам’яті природолюбів. Таке насправді може трапитися, якщо ми з вами не станемо на заваді чиновницькій черствості та байдужості, для якої зелений колір грошей ближчий, ніж зелена краса столиці.
