Феофан Прокопович, Артемій Ведель, Леонтій Боровиковський, Максиміліан Волошин, Кирило Розумовський — ці та ще шість прізвищ діячів культури, що є гордістю Росії, згадує у своїй статті «Український «певец во стане русских воинов» Сергій Махун («День» від 5.01 ц.р.). Їх об’єднує й ще одна обставина — усі вони (як етнічні українці, так і люди інших національностей) є вихідцями з України. Та перелічені особистості — лише мала дещиця тих, кого у зв’язку з цим можна згадувати й згадувати. Якщо ж додати до них імена видатних вчених, конструкторів, військових та інших діячів українського походження, що також стали видатними діячами Росії, то не важко уявити собі, який внесок у розвиток тієї держави зробили наші земляки.
Автори статей, подібних до тієї, про яку йде мова, просто-таки милуються своїми героями, виявляють захоплення усіма їхніми чеснотами — талантом, а почасти й генієм, несамовитою працьовитістю, відданістю справі тощо, зрештою, спонукають нас ними пишатися. Та чи варто нам, українцям, ставитися до тих діячів так однозначно?.. Перш ніж отримати відповідь на це запитання, спробуємо відповісти на два інших: на кого вони працювали і які наслідки їхня діяльність мала?
Сам С. Махун починає свою статтю з того, що «Феофан Прокопович, видатний державний та релігійний діяч Росії часів Петра I... був завзятим поборником ідеї про боговибраність російського царя та теорії «Москва — Третій Рим»... А хіба не тієї ж ідеології дотримувався й головний герой статті композитор Дмитро Бортнянський — автор партитури пісні для соліста, хору й оркестру «Певец во стане русских воинов» на слова вірнопідданого поета Василя Жуковського?
Було серед них чимало й тих, хто, милуючись красою нашої землі, на дух не переносили усього українського: «Весной зацветали белым цветом сады, одевался в зелень Царский сад, солнце ломилось во все окна, зажигало в них пожары. А Днепр! А закаты! А Выдубецкий монастырь на склонах...», — писав 1923 року у московській газеті «Накануне» про Київ затятий українофоб Михайло Булгаков.
Зустрічалися й дивні симбіози: Микола Гоголь, як відомо, до нестями любив і Україну, й імперію. Не пам’ятаю, у праці якого російського літературознавця я натрапив на приблизно наступне: «Когда читаешь «Вечера на хуторе близ Диканьки», то не покидает ощущение, что это не оригинальное произведение, а блестящий перевод выдающегося переводчика. Настолько осязаемо передано в нем душу и дух другого народа». Отже, Гоголь блискуче володів українською, але писав російською...
Безумовно, переважна більшість тих, хто переселявся з колонії до метрополії, не мала ідеологічних антиукраїнських настанов, а їхала туди «на ловлю счастья и чинов». Та попри це, вони вірно служили «батюшке-царю» и «матушке-России». Служили в усі часи — і тоді, коли Петро I руйнував Батурин і на кістках українців будував столицю; і тоді, коли Катерина знищувала Запорізьку Січ: роздавала наші землі своїм фаворитам, а українських селян робила їхніми кріпаками; і коли російські самодержці видавали укази, за якими піддавалась дискримінації та утискам українська мова; і коли київські студенти та учні намагалися під Крутами зупинити загарбницьку, кривавого кольору ленінську армію; й коли «отец всех народов» влаштовував голодомори, винищував або гнав до Сибіру кращих господарів та цвіт української інтелігенції... І жодний iз них жодним чином не виявив свого протесту проти цих злочинів! Вони ВІДМОВЛЯЛИСЯ і НЕ БАЖАЛИ цього бачити й це розуміти! І при тому працювали й працювали на зміцнення могутності імперії, на те, щоб метрополія міцно тримала у залізних лещатах свої колонії, у тому числі й ту, з якої вийшли вони самі.
С. Махун зазначає: «У Росії склалася стійка тенденція — вважати росіянами тих діячів українського (і не тільки) походження, які виявили свій талант... у Санкт-Петербурзі, Москві, інших російських містах. Але від цього вони... не перестануть бути людьми, тісно пов’язаними з Україною не лише кревними, але й духовними узами». Що кревними, то від цього, на превеликий жаль, подітися нікуди. А от щодо духовних — то, пане Сергію, даруйте... То їм в обличчя кидав Шевченко своє непримиренне: «раби, підніжки, грязь Москви...»
А тепер уявіть собі (дурень думкою багатіє), якою була б Україна, яке місце посідала б у світі, якби переважна більшість тих діячів служила своєму народові... Еге ж, їх і зараз «там» сила-силенна. От тільки згадати прізвище бодай одного сучасного українського письменника ніяк не в змозі (як, наприклад, не спромігся цього зробити Михайло Жванецький у прем’єрному випуску програми каналу СТБ «Нічна драматургія»). Тому й «маємо те, що маємо»: будь-яка елементарно грамотна людина у світі знає, що існує величезна держава — Росія, що має одну з найрозвиненіших культур світу; що вона дала світові чимало видатних вчених та інших фахівців (а якого вони походження, пересічній людині будь-якої країни абсолютно байдуже). А ким у цьому відношенні є на сьогоднішній день ми?
Читаючи статті на кшталт «Певца во стане русских воинов», наші талановиті фахівці (молоді й не дуже) міркують: виявляється, немає нічого зрадницького у тому, аби «отсюда чкурнуть». Замість того, щоб примусити владу навести лад у країні. Я ж доходжу вкрай песимістичного висновку: те, що ми, українці, вміємо робити найкраще, — то прислуговувати іншим. Невже ж, маючи такий величезний інтелектуальний потенціал, ми ніколи не дамо собі ради, довічно залишатимемося чиїмось обслуговуючим персоналом?
