Стара наша історія, давня й недавня, закінчилася. Українці, наділені прозорливим даром інтуїції, відчували, що вона добігає кінця. «Помаранчеві» події 2004 р. посилили це відчуття. Невдоволення станом справ у державі, його внутрішньою та зовнішньою політикою після бурхливих майданів прискорювали цей процес. Одночасно українське суспільство уважніше стало прислухатися до того, що відбувається за межами нашої країни, особливо до подій і явищ, які могли певною мірою формувати, бодай на психологічному рівні, наше нове буття та його перспективи. Уряд В. Януковича та його базована на Партії регіонів так звана антикризова коаліція тому програли, що були сприйняті більшістю суспільства як носiї і продовжувачі «старої історії», котра вже добряче набридла людям. Історії, важливим моментом якої було проголошення майже 17 років тому державної незалежності України. Дуже тяжкими для нас випали всі ці роки. Чимось скидалися вони на закручений анонімним автором (чи авторами) сюжет політичного детективу, що інколи переходив у хорор.
І ось — кінець старої нашої історії? Хочеться вірити, що так.
Ми вже говоримо про наше членство в Євросоюзі як цілком досяжну, реальну мету. Не колись там, у далекому майбутньому, а можливо — ще за життя нинішнього покоління українців.
Можливо, вперше в унійній практиці Брюсселя шлях до ЄС для України проляже через асоційоване, тобто неповне членство. Така ймовірність не відкидається як підготовчий процес, а його тривалість залежатиме від ряду факторів та нових поглядів на проблему розширення.
Інтригуюча ситуація склалася навколо України після Бухарестського саміту Північноатлантичного альянсу, який, за словами польського міністра зовнішньополітичного відомства Радослава Сікорського, був також своєрідним самітом ЄС. З нашими євроунійними перспективами багато дечого може з’ясуватися вже протягом найближчих кількох місяців.
Так що готуйся, Україно. Щоправда, маємо багато «мислителів», газетних теж, і замало сумлінних працівників для щоденної роботи.
Серйозна підготовка до чогось важливого — це завжди «велике домашнє прибирання», підтягування до належного рівня всього, що слід підтягнути. У своїх головах також. Без цього не обійтися. То непросте завдання. І для комуністів, і для націоналістів. Партократів і націєкратів. Дрібних і більших. Впораємося вчасно? Перешкоди ж будуть, та ще й які! Ну то нехай. Принаймні всі побачимо, хто є хто в цій країні і куди тягне. У минуле, себто, повернути назад лиху стару історію? Ми це вже проходили. Зовсім недавно...
Українцям не треба на когось надіятися, крім самих себе. На свій вітальний психологічний інстинкт самоствердження і розвитку. Ні чужий досвід, ні давня історія з її сакральними героями та авторитетами не допоможуть. Багато в чому по новій дорозі українці мусять рухатися майже навпомацки, розумно планувати, але й уміло імпровізувати. І завжди дбати про забезпечення рівноваги сил у конфліктних ситуаціях. Це не сентенції ідеаліста, це — вимоги реальності. І якусь свою «національну традицію», хуторянський ура-патріотизм пригальмувати, якщо це не сприятиме цілковитому порозумінню з нашими західними партнерами та духовній взаємопідтримці. Така українська позиція не суперечить «стратегічному фактору» національної гордості країни».
...Ви ще не відчули: цікавіше, друзі, стає жити?!
