Андрій Миселюк — один з активних учасників другого туру
конкурсу «Експерт «Дня». Сьогодні пропонуються до вашої уваги його рецензії
на три статті «Дня», опубліковані протягом тижня з 26 по 30 жовтня, які
Андрій Миселюк вважає кращими. Чому він зупинив свій вибір саме на цих
матеріалах? Надаємо слово авторові...
На мій погляд, кращі матеріали цього тижня — це три діалоги,
які можна об'єднати. І створити «Клуб кращих діалогів», членами якого цього
тижня були Мирон Петровський з Анною Шерман і Діаною Клочко, Віктор
Шендерович із Костянтином Рильовим і Роман Шпорлюк із Діаною Клочко .
Всі члени Клубу по-своєму «долають хаос на найближчій ділянці
світу» (М. Петровський). І допомагають це робити нам. Наприклад, Мирон
Петровський зумів знайти свою особливу форму «суспільної самотності», яка
дозволяє йому служити Істині й Слову. Залишившись осторонь різноманітних
неподобств і радянського часу, і сучасної епохи, він зумів зберегти спокійний
і вільний погляд на проблеми нинішнього суспільства. Але, з іншого боку,
очевидний і певний його інфантилізм, занадто хворобливе сприйняття бруду
і просто жорстких реалій сучасного світу, своєрідне «ходіння по життю в
рожевих окулярах». Він, перебуваючи в радянську епоху осторонь «кузні людських
душ», не зміг зрозуміти, наскільки глибоко зуміли «інженери» із цих «кузень»
спотворити в нас людське начало, наскільки далеко зайшов процес мутації
homo sapiens у бік homo soveticus. Його віра в те, що люди, отримавши можливість
не брехати по-радянському, перестануть брехати взагалі, украй наївна. Так,
мали рацію не наївні романтики на зразок М. Петровського з їхньою гуманістично-безпорадною
впевненістю в тому, що саме по собі слово «людина» має звучати гордо й
писатися з великої літери, а Д. Оруелл, який усвідомив могутність і жах
тоталітарної Системи (з великої букви) і її деструктивно-нищівний вплив
на людину (з маленької).
М. Петровский сам зізнався, що досі не може отямитися від
того страшного потрясіння, коли він побачив, що люди навколо нього — зовсім
не такі, які жили в його уявній реальності. Якщо провести аналогію з іншим
учасником нашого Клубу — Віктором Шендеровичем, — то це те ж саме, якби
Шендерович робив «Кукол» років 15 у Празі, а потім раптом приїхав до своєї
країни. І побачив, що люди, яких він зображав, і саме реальне життя — абсолютно
інші. Проте момент істини в тому, що саме такі, як М. Петровський — совість
сьогоднішнього суспільства. Слабка, хвора, вразлива, трепетна совість,
яка кричить нам про споконвічну несправедливість цього світу. А ми ж притерпілися
і звикли жити поруч із цією несправедливістю. Однак совість не дає байдуже
сприймати цю несправедливість і кричить, кричить, кричить... Дякуємо їй
за цей крик.
З віртуальної, образно кажучи, «Праги» долинає до нас ясний
і спокійний голос Р. Шпорлюка. На відміну від М. Петровського, він не вдалині
від нас, він поруч із нами, в нашому повсякденному житті з його пристрастями,
з його смішним і великим, з його сірістю і променями світла. Він усередині
всесвітньої «української тусовки», членами якої відчуваємо себе і ми. І
лозунг цієї «тусовки», і передусім її континентальної частини, може бути
тільки один — солідарність. Є, щоправда, альтернатива — ми перестаємо існувати
як нація. З деякими висновками Р. Шпорлюка можна і посперечатися. Наприклад,
про те, що Україна «демонструє свою причетність до ідеї законності та європейського
шляху справді свідомого ставлення до недержавного вибору». Досить пригадати
передвиборну кампанію, а вже «вибір» двох «лідерів націй» 31 жовтня демонструє
непричетність «до ідеї...» (і далі за текстом) абсолютно чітко. Віковічна
ідеалізація «континентальних» українців і України, властива значній частині
діаспори, напевно, невикоренима. І всеж, з іншого боку, це вияв віри в
наші здібності, у наш здоровий глузд. Дякуємо нашим співвітчизникам, і,
зокрема, Р. Шпорлюку, що ще не поставив на нас і наших здібностях хрест
(тим більше, що ми самі цей хрест уже поставили 31 жовтня).
Набагато ближче до нас живе В. Шендерович. Йому вдається
жити разом із нами в одному історичному часі й вдало потрапляти в потрібний
«градус». Своїм гумором він підтримує нормальну систему координат у нашому
світі й виконує нелегку (значною мірою) і неприємну (абсолютно) роботу
«асенізатора», за його власним висловлюванням. У діалозі з Костянтином
Рильовим Шендерович довів, що гумор — річ серйозна, корисна й навіть цілюща
(якщо тільки не робити з нього профанації, як це роблять хлопці з КВН).
А загалом, яке щастя, що є поруч із нами такі люди, як
В. Шендерович, Р. Шпорлюк і М. Петровський. Адже переважно завдяки саме
їм (і таким, як вони) наше життя не минає в «атмосфері нафти й газу», а
хаос на найближчій ділянці світу перемагається.
Андрій МИСЕЛЮК, журналіст
Харків
