Те, про що так багато говорилося і до чого давно готувалися всі партії та блоки, здійснилося. Нарешті відома дата президентських виборів. Хтось із ентузіазмом зустрів цю звістку, а інші — з головним болем і тремтінням у ногах. Спічрайтери, як за командою, розчехлили свою бойову зброю, з ентузіазмом заскрипіли їхні вигострені гостро пера, й почалися справжні битви за голоси виборців. «На моє глибоке переконання, потрібне перезавантаження...» — таким заяложеним ззовні кліше часто акцентують увагу аудиторії на значущості того, що скажуть або напишуть відомі парламентські оратори й політологи, пропонуючи суспільству панацею від економічної та перманентної політичної кризи, ніскільки не сумніваючись у тому, що вона неодмінно має бути дорожньою картою магістрального шляху розвитку країни, і що ми стрункими шеренгами під барабанний бій підемо цим шляхом до наміченої мети. А як же бути з такою колізією, коли одні бачать цей шлях у євроатлантичному напрямі під егідою НАТО й Вашингтона, а інші тягнуть нас у євроазіатському напрямі під егідою СНД і Москви. Ці високі оракули-антиподи цілком довільно вирішують, які аргументи гідні історії та нащадків, а які — ні. Позаяк не вписуються в їхні «глибокі переконання» та залізобетонні принципи. Чи відповідають вони викликам часу — це ще не факт?
Сьогодні ми бачимо, якщо одна зі сторін виривається вперед у передвиборних перегонах, то інша сприймає це як сигнал червоної ракети, що кличе підніматися з окопів і йти у штикову атаку. Хіба не згубно для країни, коли свої проти своїх розмахують шашками й цим знаджують північних і південних сусідів отримати преференції за рахунок України? Хіба перестала загрожувати світу двоголова кадебістська імперська гідра, що брязкає новим переозброєнням армії? І це не плід фантазій недовірливих «хохлів», як це намагаються представити у Кремлі, це занепокоєння почала відчувати і світова спільнота. Але, проковтнувши заспокійливу російську пілюлю, захід притих. Відтак тепер можна знову готувати чергову «маленьку бліц-війну». Так «по-пластунському» чинили в минулому відомі завойовники чужих територій.
Не здійматимемо паніки на нашому кораблі, але не можна й залишатися в безтурботному олімпійському спокої, коли сьогодні в Росії масовим тиражем виходять такі войовничі книги, як: «Війна 2010. Український фронт», «Російсько-українські війни», «Поле бою — Україна. Зламаний тризубець» тощо. Всіх фоліантів не перечитати. Що це може означати? Адже відомо, що в Росії навіть волосина не впаде з голови без санкції Кремля. Як накажете розуміти таке книжкове цунамі, що обрушилося на росіян? Не інакше, як «ведмедяче гарчання» є передвісником фірмової дебістської акції, що вже стала стандартною, — з «примусу України до братського миру з Росією». Як можна примушувати до миру країну, яка ніколи ні на кого не нападала?
Це, за великим рахунком, Україні слід боятися «данайців», спадкоємців Олега, котрий підступно вбив київських князів Аскольда й Діра. Ось звідки виростає це реліктове древо взаємної недовіри двох сусідніх братських країн. Така давня рана давно зарубцювалася, та осад від неї у пам’яті нащадків лишився. Сьогодні постійними подразниками, що ускладнюють нашим слов’янським народам повернутися в лоно родинних відносин, є Північноатлантичний альянс і севастопольський абсцес, викликаний майже безкоштовним російським «квартирантством». Ось такий політичний пасьянс розклала доля. Росія побоюється і не бажає натовського сусідства зі своєю домівкою. Її можна зрозуміти, але нехай же зрозуміє і вона, що Україна побоюється і не бажає більше мати у своєму домі неспокійного севастопольського «квартиранта». Щоб закрити неприємну тему взаємного непорозуміння, потрібні нестандартні підходи. Якщо ми хочемо мати безхмарні дружні відносини між нашими країнами, то необхідно усунути ці два подразники. А це вже домашнє завдання нашим доблесним дипломатам і президентам.
Те, що було неможливим у XX столітті, на наших очах стає можливим у XXI. Схоже, світ клином зійшовся на горезвісному містичному «бермудському» трикутнику: Україна — НАТО — Росія. Повіривши в гостинно відчинені двері НАТО, Україна поквапилася ввійти туди, але гострозорі «вахтери» Меркель і Саркозі закрили їх перед самим її носом. Що тут удієш? Вахтери ніколи не вирізнялися вихованістю. Така їхня груба робота — тримати й не пускати небажаних гостей. Напевно, багатьом імпонуватиме висловлювання молодих амбіційних українських козаків-лицарів про те, що Україна не повинна ні перед ким прогинатися та принижуватися. Вона не пасія ані Вашингтона, ані Москви, яку вони могли б поставити на кін у розіграші найбільшого у світі «діаманту» — ПРО. Не можна нескінченно ходити довкола натовської огорожі, як пушкінський кіт ходить і вдень і вночі золотим ланцюгом навколо дуба. Україну утримує від вступу до НАТО також ланцюг, але не золотий, а кремлівський.
Попри наше бажання і прийнятий стратегічний курс, «розташування зірок» указує на те, що, не приведи Господи, бути нам в НАТО. Не битимемося у припадку скорботи головою об його зачинені двері, набиваючи собі синці й гулі. Зачекаємо, доки зійде на небоcхилі наша зірка, тоді, якщо НАТО ще не кане в Лету, як пріснопам’ятний Варшавський договір, її «вахтери» змушені будуть простелити перед нами килимову доріжку. Тому що, як сказав радник Обами Бжезинський, «Україна на світовій шахівниці не королева, але й не пішак, вона — важлива фігура». Тому що є в Україні така аформальна партія «День», яка більше принесла «дивідендів» країні, ніж усі інші партії, котрі воюють поміж собою за портфелі та лідерство. Сьогодні, напередодні кардинальних змін у країні, неоціненна роль партії «День» у пошуках тієї головної нитки, потягнувши за яку можна буде новій політичній еліті розплутати весь клубок проблем, які впали на Україну і які важко подолати.
