Письменника Леоніда Кіндратовича Малошийченка (літературний псевдонім Чернов, Чернов-Малошийченко) у 20-ті — на початку 30-х років минулого століття знали від Харкова до Одеси, від Владивостока до Петербурга. Йому належать написана російською мовою збірка лірики «Профсоюз сумасшедших» (1924), українськомовні поезії «Самольот на селі» (1925), книги подорожних нарисів «125 день під тропіками» (1928), оповідань «Сонце під веслами» (1929), «Чудаки прикрашають світ» (1929), гуморесок «Подарунок молодим кінематографістам» (1930), нарисів та оповідань «Станція Знам’янка» (1930), «Людина з іншої планети» (1931), повість «Пригоди професора Вокса на острові Ціпанго» (1931), поема «Фронт» (1931).
Талановитий поет за нетривале життя спробував себе в різних напрямах і течіях тодішньої літератури (імажинізм, футуризм, авангардизм), а також професіях: актор і театральний менеджер, кінооператор, учитель, мандрівник, радіожурналіст.
В автобіографії Л.Малошийченко написав, що «народився р[оку] 1899, 3 січня (ст. ст.) в маленькому місті Олександрія — серед південних степів». В Олександрійській гімназії до Л.Малошийченка приходить і «перший літературний успіх», пов’язаний із виданням ілюстрованого сатиричного тижневика «Рогатка». Щоправда, саме через нього він змушений був залишити гімназію — і навіть утекти з дому.
Навчання продовжив у Кишиневі, де й здобув «атестат зрілості» 1917 року: «Тут, у Кишиньові, побачила світло рампи моя перша п’єска, яку я сам поставив і в якій сам грав головну ролю».
«У травні 17 року в «Известиях» Олександрійського Земства я побачив надрукований перший «твір»: була це теляча стаття «Свято волі» — про сонце, весну й революцію. Старенький редактор придумав мені псевдонім: «Леонід Чернов», — з того часу й причепилося до мене це прісне прізвище».
1919-го починає видавати в Олександрії гумористичний тижневик «Рубікон», однак через брак папера журнал швидко припинив існування, й Л.Малошийченко стає актором мандрівного театру та творить «міжплянетні» футуристичні поеми».
А згодом працює в українській філії Російського телеграфного агентства. З 1920-го у складі Олександрійського театру Терентія Юри «Сурма» гастролює містами й селами України, пише агітаційні п’єси. Але найбільш плідною для письменника виявилася подальша — з весни 1921 року — праця в театрі ім. І.Франка, який очолював відомий український режисер Гнат Юра. Саме тут з’являються п’єси «Закон вовків» («Бог Авраама») й «Вертеп» («Цар Максиміліян»), переклади з Мольєра, а також так ніколи й не друковані поеми «П’яте Євангеліє», «Людина в цвіту» та «Наталя Кавренко».
«На весні [19]22-го року мені здалося, що час уже почати утворення власного театру, і ми разом з Горським, Я. Возіяном, М. Гаєвським, Ю. Філянським склали українське мистецьке об’єднання «Махудрам» («Майстерня художньої драми», згодом — «Зелена зоря»). Після річної героїчної боротьби з голодом та злиднями, наприкінці [19]22-го року в Кремінчуці ми не витримали і постановили ліквідувати наш театр».
Крах театру Л.Малошийченко називає найчорнішими хвилинами свого життя: «Я, щоб урятувати себе, кинувся у вир головокрутних пригод у Сибіру та на Далекому Сході. У Владивостоці більше року працював у газеті, в журналі, в кіно, бушував, епатував буржуа, гуркотів, влаштовував літвечори, один раз був навіть секретарем Хінського Консулату і ходив у візитці та в лякерках. В цей час я відійшов від української літератури, пристав до лівого крила російських імажиністів і видав книгу поезій «Профсоюз сумасшедших»».
Улітку 1924-го, продавши у Владивостоці мотоцикла, за виручені кошти Л.Малошийченко вирушив у морську подорож до Індії. Під час подорожі «написав найбільшу свою поему «Борьба за радость»», уривки з якої згодом були надруковані в Одесі в журналі футуристів «Юголеф».
Далі життєвий шлях проліг до Ленінграда, де увійшов до групи російських імажиністів. Проте життя на берегах Неви виявилося недовгим. Захворів на туберкульоз, яким заразився десь у джунглях Бенгалії, і з коханою жінкою повернувся до Олександрії: «Більше року пролежав виснажений на ліжкові в Олександрії, втерявши зв’язки з друзями, з літературою, загубивши здібність об’єктивного відношення до людей та життя». Батьківський будинок в Олександрії стояв на двох вулицях (Пролетарській і Примакова). Батько, Кіндрат Малошийченко, не лише працював землевпорядником, проектував будинки, а був ще й викладачем та автором підручника. Саме тут, у батьківському будинку, Л. Малошийченко написав свої найяскравіші твори.
Восени 1926-го письменник приїхав до Харкова, що тоді був українською столицею, але прогресуюча хвороба не дала йому можливості працювати, «і друзі на півроку замкнули мене до Харківського Тубінституту».
Весною наступного року, після виходу з лікарні, Л. Малошийченко зблизився з українськими діячами культури та мистецтва і тут відбулася трансгресія — він відчув себе українським письменником. В автобіографії митець називає твори, написані у 1927—1928 роках, зокрема «Оповідання про маленьку людину», книга «125 день», поеми «Любов сьогодні», «Коні в степах». У цей же час «підготував до друку книгу оповідань «Сонце під веслами», збірку поезій». Також він повідомив, що працює над повістю «Наркомова дружина».
Л. Малошийченко з гордістю згадував, що був одним із піонерів українського радіомовлення: «Мені випало на долю робити перші в історії спроби творення оригінального українського специфічного радіо-фейлетону і радіо-фільму».
Помер Л.Малошийченко 23 січня 1933 року. Над могилою письменника Максим Рильський сказав: «Чернов умер, нехай живуть Чернови!».
Рання смерть запобігла арештові талановитого письменника. Остання його книга поезій «На розі бур» (1933) вийшла у світ уже по смерті автора, хоча мала вийти під назвою «Кобзар на мотоциклі». І одразу книга була сконфіскована та знищена цензурою, зберігся лише один примірник. 1934-го письменника звинуватили у націоналізмі, а його твори заборонили.
