У допострадянський період більшість народів, які жили в СРСР, вважалися читаючою нацією і мали можливість передплачувати декілька газет і журналів, відвідувати два-три рази на рік театр, один-два концерти, передплачувати книги. У подальшому про театри, тим більше, концерти, довелося забути, а щодо преси, то доводиться лавірувати між обмеженими в коштах можливостями і насущною потребою задоволення свого інтелекту. Роздумуючи над вибором, не маючи наміру кривдити багатотиражні «Факты» і «Киевские Ведомости», та й щотижневі «Дзеркало тижня» і «Киевский телеграф», я зупинився на газеті «День», ставши її постійним передплатником.
Чим приваблює «День»? Насамперед, порушенням актуальних і цікавих питань, іноді з випередженням у часі, свободою мислення, кваліфікованими авторами, аналітичними поглядами, доповненням у вигляді «До речі» та «Довідок», воскресінням забутого і викладом раніше невідомого читачеві, ініціативою відкриття нових рубрик. Це в основному задовольняє побажання маси. Тому із задоволенням було сприйнято звістку про нагородження головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, в чому заслуга й очолюваного нею колективу. Щоправда, особисто я оцінив би ці достоїнства трохи вище. Від душі вітаю шановну Ларису Івшину та колектив «Дня». А тепер — до конкретних роздумів.
Не можуть залишатися байдужими «середньостатистичні» громадяни, читаючи статті «Третя руїна» професора В. Дергачова № 87 від 19 травня ц. р.), «Мильна булька» І. Гончарова (№ 90 від 24 травня), «Я з негрошовитими людьми спілкуюся мало» О. Бондаря (№ 92 від 26 травня), «Росавізація країни триває» С. Сироватки (№ 101 від 9 червня) та інші, опубліковані раніше, які відображають рівень «господарювання» (точніше, безгосподарності) в нашій державі, яке не віщує ніяких позитивних зрушень у виході із кризи і поліпшення економіки та життя людей. Проблема надзвичайно актуальна, але, очевидно, за її рішення беруться не з того кінця. При цьому не може не позначатися нинішня структурна побудова органів державної влади, зокрема, схема підпорядкування.
Із часів далеких шкільних років запам’яталася байка Крилова «Однажды Лебедь, Рак да Щука взялись с поклажей воз тащить...». Не пам’ятаю, чому присвятив байкар смисл самої байки, та це не так важливо. Важливим є інше: її смисл характеризує стан усіх трьох гілок влади. Живучою виявилася байка.
Як це так, що Кабінетові Міністрів, покликаному управляти країною, передусім керувати народним господарством, не підлеглі ні Фонд державного майна, ні Державна податкова адміністрація? Не знаю, чи є закони або положення про ці найважливіші органи. Хоча недивно, бо за десять років не ухвалено закон про сам Кабінет Міністрів. Державний апарат має бути поєднаний єдиним ланцюжком, бути командою однодумців. На ділі цього не було і немає.
Пізно говорити про ранню приватизацію, яка багато в чому мала характер «прихватизації», однак «дика» приватизація державної, тобто загальнонародної, власності шляхом розпродажу «з молотка», реалізація за безцінь вилученого заставного майна за позовами ДПАУ та інших кредиторів викликає обурення.
Іще більшу тривогу викликає «тиха», мало не таємна, приватизація державної частки акцій Білоцерківського шинного заводу, яку, на мій погляд, треба розглядати як діяльність корумпованого анклаву, що встигає розробляти і відразу здійснювати різні «чорні схеми», випереджаючи уточнення законодавства.
Треба думати, що в системі ДПАУ працюють професійні економісти. Однак не треба бути великим економістом, щоб передбачувати, що фіскальні акти стягнення платежів через продаж за безцінь майна боржника, крім збитків, державі дати нічого не можуть. Тому ефект продажу «Донбасенерго», «Луганськенерго» і, тим більше, Білоцерківського шинного, не тільки дорівнює нулю, а й позбавляє ту ж ДПАУ значних сум для наповнення держбюджету. Але, напевно, податківців це не непокоїть — головне показати, що вони не дрімають. А на ділі втілюють Лебедя із криловської байки. Нехай вузьковідомчо, але із псевдопереможними реляціями: вперед і тільки вперед!
Протилежні заклики «назад» (до боргів) утілюють Арбітражний суд («Щука») та Укрспец’юст («Рак»). І Арбітражний суд, і Укрспец’юст є державними органами, і оскільки замість користі державі вони завдали їй шкоди, може скластися пародія на притчу «Як унтер-офіцерська вдова сама себе висікла». Розумію становище Фонду держмайна, спроможного за таких обставин тільки кричати: «Грабують!», перетвореного на «скривджену дитину» з пов’язаними руками. Однак не можу зрозуміти Укрспец’юст — орган Головного управління виконання судових рішень. Так само як і Арбітражний суд.
Для обивателя незрозуміла і позиція Мінфіну, точніше, його безініціативність. Він спроможний знаходити кошти тільки за рахунок «урізування» визначених норм соціального забезпечення народу. Якби чиновники Мінфіну вивчили практику роботи казначейства царської Росії та Мінфіну колишнього СРСР і здобули з неї уроки, то в них би набагато розширилося поле діяльності.
Уряд В. Ющенка (та й попередні) не зумів організувати узгоджену роботу всіх ланок державної влади і не звернув належної уваги на корінне питання фінансової політики — на боротьбу із кризою неплатежів. Ніякі «піраміди», ініційовані екс-віце-прем’єром Ю. Тимошенко, не можуть підмінити дієвих заходів, необхідних для вирішення цього складного питання.
Не можна також забувати про законодавців. Адже Верховна Рада, за Конституцією, зобов’язана контролювати діяльність уряду. Для цього існує багато різних методів, коли є бажання сумлінно працювати, а не просто споглядати, йдучи в кільватері доконаних фактів.
Мені думається, що в чинне законодавство про ЗМІ необхідно внести доповнення, які зобов’язуватимуть усі згадані в публікаціях органи та окремих осіб, під загрозою відповідальності за мовчання, надавати в ті ж таки ЗМІ відповідні пояснення з обгрунтуваннями. Тоді буде і прозорість в управлінні.
Новий прем’єр-міністр Анатолій Кінах у постановці головних завдань уряду справив гарне враження на більшість громадян і викликав надії на довір’я народу. Чи зуміє А. Кінах подолати негативи, що дісталися йому в спадщину, покаже найближче майбутнє. Поживемо — побачимо. Але наївність як політичну, так і економічну, час подолати.
