Славетному опішненському майстру, кавалеру ордена Трудової Слави III ступеня Михайлові Максимовичу Острянину виповнюється сімдесят років.
Говорять, що нині все можна купити за гроші. Та чи можна купити талант? Ні! Справжній талант — то Божий дар, Божа іскра, Боже благословення! Він проростає в душі з малого зерняти, мужніє, дозріває й, нарешті, примушує творити. Та без любові до людей, без уміння захоплюватися красою він чахне й гине, наче зірвана квітка. Ван Гог вважав, що першою ознакою талановитої особистості є доброзичливість. Саме слово «доброзичливий» я почула вперше, коли попросила розповісти знайомих, друзів і рідних про опішненського майстра Михайла Максимовича Острянина. Незвичайні це люди — опішнянські гончарі. Ніколи не бачила, щоб у невеличкому містечку жило стільки талановитих майстрів. З покоління в покоління передавалися тут таємниці прадавнього ремесла. Мало не з колиски опановували діти премудрості гончарської справи.
Михайлу Максимовичу Острянину незабаром виповниться сімдесят. Якщо відняти від них сім чи десять років, то все, що лишилося, власне, й буде його трудовим стажем. Ріс малий Мишко в родині відомого майстра Максима Острянина. Коли вперше сів за гончарний круг, уже не потребував порад чи настанов, бо кожного дня спостерігав, як працює батько. «Крім тата, на нашому кутку, що називався Гончарівкою, було ще багато майстрів: Іван Горілей, брати Семен і Федір Хлоні, Іван Бордун, Федір Пошивайло. Возили свою продукцію в Полтаву, Зіньків, бувало й далі, — згадує Михайло Максимович. — Охота і у мене була гончарювати. У 1953 році я вже робив літрові макітри. Мама їх випалювала і продавала. У 1954 році вступив до артілі «Червоний гончар». Всіх примушували іти до колгоспу. Батько таки пішов, а я — ні. Посилають від артілі — не йду ні туди, ні туди, працюю вдома. Через тиждень кличуть знову в артіль — повертаюся. Кожен мусить мати роботу до душі».
Нелегко жилося гончарам. Іноді такими податками обкладали, що доводилося ховати вироби, випалювати їх уночі й тихцем продавати. Іншого вибору не було. Землі мали небагато, й та глиниста, неродюча. Якийсь рік довелось і садки корчувати, знову ж, через податки. Згадали про славні опішненські сливи тоді, як їх майже не залишилося. Життя не балувало і Михайла. Та не втратив він душевної щедрості й оптимізму, працелюбності й старанності. Пройшов час, і він перевершив батька. «У 17 років я вже виготовляв двадцятилітрові макітри, — розповідає майстер. — Тато робив різний посуд, але невеликий. В артілі тільки покійний Дацінька Іван Демидович та я робили великий посуд. У 1957 році розпочалася моя служба в лавах Радянської армії. Це, мабуть, за все життя я три роки і відпочивав. Ні плацу тобі, ні ранніх підйомів, що значить елітна частина (я був зв’язківцем). Хоча і там багато чого доводилося робити. Під час навчань сам генерал висловив мені подяку і дав відпустку. Приїхав додому, а тато запитує, чи не забув батьківське ремесло. Сів я за круг і за три дні завалив хату макітрами та глечиками. Не забув, виходить». Після служби повернувся Михайло Максимович знову в артіль. На той час декілька цехів об’єднали в один завод «Художній керамік». Тут він і долю свою зустрів. Олександра Григорівна, яка стала його дружиною, працювала на заводі малювальницею. У любові та злагоді пройшли вони разом наступні роки. Поставили на ноги доньку і сина. Вже і онучка підростає. «Згадки про мого дідуся і бабусю є в багатьох виданнях нашого краю. Я пишаюся своїм родоводом. Скільки мій дідусь працює, жоден Сорочинський ярмарок не відбувся без нього. Головне те, що вони з бабусею добрі, щедрі, працьовиті, за це їх люди поважають, а я дуже люблю за тепло та ласку, які вони нам дарують», — говорить онучка Наталочка.
Справді, не можна собі уявити Сорочинський ярмарок без кавалера ордена Трудової Слави III ступеня Михайла Острянина. На моє питання: чи були у вас персональні виставки, майстер здивовано відповідає: «Навіщо? У будь-якій опішненській хаті є мої вироби: макітри й барила, миски й тарелі, горнятка й горщики, глечики й кружки... Ото і всі мої виставки». Він не підписує свої роботи, як не підписують ікони. У нього безліч дипломів та грамот за трудові досягнення та перемоги в багатьох всеукраїнських, обласних, районних конкурсах, але вдома майже не збереглося власних виробів — роздарував. Переступаючи сімдесятилітній рубіж, майстер все ще могутній, мов дуб, веселий і завзятий. Запросто на гончарному крузі величезну макітру «викрутить». Ось він сидить, чаклує над посудиною, зосереджений, заклопотаний, не помічаючи, як дрібні краплини поту, немов роса, виступають на чолі. У цю хвилину він — творець, і всі таємниці світу відомі йому. Зараз майстер підніме голову, примружить очі, огляне свій виріб і посміхнеться. Воістину, так усміхаються лише щасливі люди.
