Ось уже 16-й рік Україна живе й діє як незалежна держава, яка утворилася з частини СРСР. Зрозуміло, що розірвати пуповину історії, яка зв’язує минуле й сучасне, досить непросто. Велика частина цих питань стосується розділення матеріальних інтересів, і вирішення їх, безперечно, вимагає зваженого, не кавалерійського, підходу, а значить, і досить тривалого часу. До числа таких питань належать демаркація кордонів, перебування російсь кого флоту в Севастополі і подібне. Але є питання ідеологічного характеру, вирішення яких лежить уже в чисто українській компетенції. Для прикладу, вкажу на традиційні свята: 23 лютого — День радянської армії і 8 березня — Міжнародний жіночий день. Не будемо говорити про дурницю поділу свят за статевою ознакою, про спробу підмінити одним днем щоденну увагу один до одного. Тут куди більш доречними виглядають День матері і День захисту дітей. Зрозуміло, що День збройних сил України потрібно перенести на 14 жовтня. І як це було при йнято в запорізьких козаків, відзначати це свято на Покрову Пресвятої Богородиці. І також ясно, що цей день має бути виключно святом Армії, а не всіх чоловіків узагалі.
Як написано в «Большой Советской Энциклопедии»: «Ухвалу про щорічне святкування Міжнародного жіночого дня прийнято 1910 р. на 2-й Міжнародній конференції соціалісток у Копенгагені за пропозицією Клари Цеткін». Ось що, на мій погляд, стояло на першому місці при визначенні цієї дати.
У Новому заповіті Біблії детально розглянуто життя, діяння і кончина Іоанна Предтечі. Маючи сильний вплив на іудейського царя Ірода Антіпу, безстрашний проповідник істини не побоявся голосно викрити нечестивого царя за його беззаконний зв’язок з Іродіадою, дружиною його брата, яка при цьому була його племінницею. Це не сподобалося Іродові і він наказав ув’язнити Iоанна в фортеці. Іродіада зненавиділа його ще більше, ніж Ірод, і тому шукала зручного випадку, щоб помститися. Такий випадок мав місце на бенкеті, де зібралися вельможі з нагоди дня народження Ірода. Соломія, дочка Іродіади, своїм танцем так потiшила всiх гостей i самого Iрода, що той готовий був їй подарувати половину царства. Але, за порадою матері, вона зажадала принести їй на блюді голову Іоанна Хрестителя, що й було виконано. Це трапилося 29 серпня за старим стилем. Потім одна з дружин викрала голову Предтечі і таємно поховала її в посудині на горі Елеонській. Голова Іоанна довгий час зберігалася в одній із печер біля монастиря Емеси, поки за волею Божою її вдруге не виявив архімандрит Маркелл (452 р.). Перша і друга події відбулися 24 лютого за старим стилем — за новим стилем це буде 9 березня. Таким чином, в основу свята 8 березня покладено діяння двох блудниць Іродіади та її дочки Соломії. Звичайно, для Клари Цеткін це були справжні революціонерки, які не побоялися позбавити життя самого «пророка з пророків», як про нього висловився Ісус Христос.
Але чи не краще вже сьогодні знайти цим прикладам гідну заміну з нашої давньоруської історії? Тут відразу ж виникає образ Рівноапостольної Ольги, великої княгині, у Святому Хрещенні Олени, чия пам’ять відзначається Православною церквою 11/24 липня (969 р.). Після чверті сторіччя досліджень мені вдалося видати 2005 р. наукову монографію «Таємниці «Слова о полку Ігоревім». У ній доводиться, що княгиня Ольга народилася 8 березня 882 р. за старим стилем. За новим стилем це буде день 21 березня, який і можна було б вважати Жіночим днем в Україні, Росії і Білорусі. Для запровадження цих змін не вистачає лише елементарної самоповаги у наших політиків.
Виникає питання: чому, наприклад, наш Союз християнських демократів не поставив це питання в парламенті? Адже це їх прямий обов’язок! Більше того держава намагається втручатися у внутрішньоцерковні справи, що ніяк не в’яжеться з поняттям про демократію і тими церковними дисциплінарними актами, виробленими Вселенськими соборами понад тисячу років тому. Сьогодні ведуться суперечки про те, запроваджувати уроки християнської етики в школі чи не запроваджувати? Багато хто заперечує, вважаючи, що церкву в нас за Конституцією відокремлено від держави. Адже зовсім необов’язково, щоб у школах викладався Закон Божий і щоб лекції школярам і студентам читали священнослужителi, хоча краще за них навряд чи хтось може це зробити. Принаймні, потрібно, щоб ц е була віруюча людина. Адже саме прийняття християнства Володимиром Хрестителем допомогло нам не лише ліквідувати відставання Київської Русі в культурному відношенні від Європи. I через 200 років, завдяки цьому, ми вже випереджали її розвиток. У згаданій книзі доведено, що «Слово о полку Ігоревім», будучи світським за змістом і всенощним пильнуванням за формою, насправді було першою оперою, написаною святителем Кирилом Туровським і поставленою ним у Києві протягом 25 березня (день народження Рюрика!) 1187 р. І сталося це за 400 років до постановки першої опери в Італії! Таким чином, цьо го року українська громадськість могла б відзначити 820-річчя з дня постановки цієї найбільшої пам’ятки — як першої в світі опери.
Зі свого боку я зробив усе, що від мене залежало. Книгу мною розіслано ще на початку минулого року в усі академічні інститути України та Росії. Але якщо ви гадаєте, що хоч хто-небудь із них вислав мені чисто інформаційний лист про те, що книгу отримано, то ви глибоко помиляєтеся. Адже на ці дослідження пішло чверть сторіччя життя, не кажучи вже про те, що й книгу (майже на 600 сторінок) видано на мої особисті кошти (моє наукове дослідження виконане на стику богослужебних наук і науки про давньоруську літературу). Як ви гадаєте, що може зрозуміти наш школяр чи студент університету, ввійшовши в альма-матер нашої культури — Софію Київську, не вивчивши в школі і ВНЗ хоча б основ православ’я? А не розуміючи цінності цієї унікальної пам’ятки світової культури, чи зможе він згодом захистити її? Звичайно ж, ні! Адже 25 березня за старим стилем 2011 р. Україна повинна буде відзначити 1000-річчя від початку формування Паладієм нашої культури. Нам всім потрібно усвідомити, що підвалини всієї нашої світської культури і науки лежать у Православ’ї. Закладені вони трьома геніями древньоруської культури, визнаними святими Православної церкви: Іларіоном (Великим Никоном) (997-1088 р.р.), його сином Нестором (1029-1113 р.р.) і Кирилом Туровським (1101-1208 р.р.) (Дати уточнено в згаданій книзі). І те, що, атеїстична за сутністю, радянська влада вирвала з нас коріння цієї культури (лише тому, що в її основі лежало православ’я), перетворило нашу сучасну культуру, мистецтво і науку в перекотиполе. Блукання за волею вітру — це уявна свобода, бо справжню свободу може бути досягнуто лише на траєкторії руху з минулого в майбутнє. А безпам’ятство, як відомо, завжди було гіршою межею безкультур’я…
КОМЕНТАР «Дня»
Клара ГУДЗИК, «День»:
Редакція вдячна панові Золотухіну за присланий матеріал — «День» з особливою увагою ставиться як до історичних тем, так і до наукового аналізу дурниць нещодавно минулої — сподіваємося назавжди — доби. Але дозволимо собі не погодитися з деякими тезами автора.
1. Здається не зовсім послідовним об’єднання в одній статті, в одному аналізі двох таких дискурсів, як джерела святкування 8 березня і звернення до історії Київській Русі. Тим більше, що, з нашого погляду, гіпотеза автора щодо «хрещених матерів» свята 8 березня (блудниця Іродіада та її талановита дочка Соломія) здається дещо сміливою. Більш привабливою є ідея автора присвятити це свято мудрій і сміливій княгині Ользі. Але, все ж таки, найкраще взагалі від нього відмовитися (так само, як від усіх інших радянських табельних днів). Напевно, так воно й буде після повної зміни поколінь у нашій країні.
2. Незгоду викликає й та частина статті пана Золотухіна, яка торкається стосунків у системі «Держава-Церква». Варто пригадати, що, на відміну від Католицької церкви, Православна церква — у всі часи і у всіх країнах, завжди керувалася державою — імператорами, царями, синодами, вождями, Кремлем і подібне. Почалося це з самого Першого Вселенського собору (325 р.), скликаного імператором Костянтином Великим, і триває досі. Винятками є деякі діаспорні православні церкви — вони частіше за все самокеровані. Сьогодні, однак, у нас є можливість спостерігати, як Російська держава «підгрібає під себе» діаспорні православні церкви світу.
А що стосується української влади, то її метою є не підпорядкування Українського Православ’я, а — головне і єдине — позбавлення від впливу Москви, яка використовує православний «канал» у своїх політичних цілях.
3. Не зовсім згодні ми і з твердженням автора про те, що до моменту прийняття християнства «Київська Русь у культурному відношенні відставала від Європи». У ті часи Європа була дуже-дуже далекою від того, чим є сьогодні, і її народи, її мови і кордони ніяк не можна було назвати «високою цивілізацією». Досить сказати, що, наприклад, у Парижі мешкало тоді менше 10 тис. осіб, а письменність була поширена лише серед нечисленних ченців. Культура трималася на Першому і Другому Римі. Заодно можна засумніватися й у тому, що «підвалини всієї нашої світської культури й науки лежать у Православ’ї». Православ’я дійсно відігравало величезну роль у процесах становлення Східної Європи, але Київська Русь, Правобережжя України мали постійні контакти з Західною Європою, представники їх училися в німецьких та італійських університетах, широко використовували друкарські верстати (винайдені не православними), зокрема — для створення загальнонародних букварів.
Пан Золотухін пише: «... радянська влада вирвала з нас коріння православної культури» і тим перетворила сучасну культуру і науку в перекотиполе(?). Читаючи або чуючи подібні міркування, неможливо не задуматися: чому так легко «було вирвано з нас це коріння»? Може, в Анатолія Золотухіна є на це відповідь?
