Таміла ПЕЧЕНЮК, завідувачка кафедри художнього текстилю Львівської національної академії мистецтв, кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України:
— Добре і погане завжди йдуть поруч, хочемо ми цього чи ні. Отож саме так я бачу останній місяць минулого вже року і початок нинішнього.
Закінчився рік напруженою працею по завершенню навчального семестру після тривалого періоду дистанційного навчання. Адже лише з 1 грудня ми отримали можливість повернутися в аудиторії та майстерні кафедри. Як добре можна сприймати ту завзятість до виконання практичних завдань, що ми спостерігали у наших студентів, яким карантин посилив відчуття потреби у реальній комунікації з викладачами у просторі академії. Це сприяло завершенню виконання курсових завдань у короткий час на гарному рівні. До доброго також можна віднести й захисти дипломних робіт наших магістрів, які теж відбувалися в останній тиждень минулого року. Наші талановиті, креативні і дуже працьовиті дівчата засвідчили, що загартовані до випробувань, адже, попри усілякі обмеження, виконали в повному обсязі на найвищому рівні свої творчі проєкти.
Разом із тим, добрі очікування новорічних та різдвяних свят переплелися із сумними подіями, коли відходять близькі люди. Для мене особисто це втрата дуже близької подруги Оленки Цимбалюк, а також непересічної постаті мистецького середовища Львова — Остапа Лозинського. Світла їм пам’ять...
А нам жити далі і цінувати усе добре, що буде попереду.
Богдан ТИХОЛОЗ, директор Дому Франка:
— Добре те, що ми з командою музею успішно завершили попередній рік і щасливо увійшли в новий. Обидва ці роки для нас знакові, ювілейні: 2021-й — 165-ліття від дня народження Івана Франка, а восени 2022-го виповниться 120 років самому Дому Франка, адже письменник з родиною увійшов до вілли на Софіївці саме 1902-го.
Торік нашій команді вдалося реалізувати масштабні проєкти за підтримки Українського культурного фонду: «Франкомандри +» (з розробки нових туристичних маршрутів слідами Івана Франка в Україні та за кордоном) і «Франко Re:volution» (вшанування ювілею класика без пафосу та замшілих шаблонів, у форматі виставки сучасного мистецтва Franko Laboratorium 3.0 під орудою Василя Одрехівського і яскравих прем’єр на сценах Львівської опери й Київського театру оперети — містерії «Легенда про вічне життя» за твором Франка в режисурі Олександра Білозуба й у виконанні «Курбасів»). А в 2022-й ми в’їхали на «Франкокарі» — першому в історії нашого музею службовому автомобілі, придбаному за кошти обласного бюджету, до якого ми доклали й трохи своїх, зароблених. Так що в новому році Дім Франка — це вже музей на колесах, який має шанси стати ще динамічнішим! Добре, що в багажнику цього авта 3 випуски оновленого «Наукового вісника...» та цілих 15 — книжкової серії «Бібліотека Дому Франка», одразу 9 з яких — цьогорічні! Серед них — і монографія Наталі Тихолоз «Петро Франко. Формула долі», удостоєна премій імені Михайла Возняка та Григорія Костюка — перша наукова біографія легендарного Франкового сина, засновника «Пласту» й української військової авіації, а крім того — першого директора нашого музею!
А найприємнішою подією початку 2022-го стала перша міжнародна відзнака Дому Франка — спеціальна нагорода «За лідерство» Міжнародної премії «Жива» (ZIVA AWARD). Це престижна премія для найкращих музеїв слов’янського світу, що присуджується фондом «Форум слов’янських культур» та Європейською музейною академією з 2014 року. Дому Франка першому з українських музеїв вдалося вибороти цю нагороду у чесній конкуренції 22-х музейних установ з 11 країн Європи. Наша команда презентувала свої здобутки у столиці Сербії, звідки привезла «трофеї» до Франкової вілли — не стільки як визнання здобутків, скільки як «аванс» на майбутнє.
Що поганого? Сумно і прикро, коли наш «людський світ» раптом бідніє на тих, кого любимо і цінуємо. Серед найболючіших втрат січня 2022-го — Остап Лозинський, художник і характерник, мистецтвознавець та іконописець. Його називають «генієм українського Різдва», а в останню дорогу відпроваджували колядою, адже відійшов він о різдвяній порі, яку так щиро й пристрасно любив і живописав. Його житіє, коротке і світле, як казка, і дзвінке й поетичне, як коляда, було дивовижно повне — сенсів, людей та ідей. Тож думаю собі не тільки про його смерть, таку неминучу й невчасну, а про те, як дивовижно багато любові довкола нього. Як багато було її в ньому — і як нескінченно багато залишилося. І далі буде. У світлинах, іконах, жартах, усмішках, спогадах, дарунках і колядах.
Бо коляда має лунати — навіть коли нас уже не буде.
І це те добре, яке ніщо погане не здолає і не затьмарить.
Наталя IВАНИЧУК, германістка за фахом, германістка та скандинавістка за перекладами:
— З доброго — свята, які трохи веселять у тій невеселій ситуації, в якій ми опинилися. Збиралися за столом родиною — тішилися. Все крутиться навколо того, що добре бути в родинному колі. Тобто в мене настрій досить оптимістичний — я взагалі є оптимісткою по життю. Хворіли несильно — вже добре. Зустрілися з дітьми, котрі пороз’їжджалися по світах — ще чудовіше. Онучка росте, балакає англійською і шведською (ще ж чотирьох нема!), рахує до ста — це дуже велика втіха. Притулена, не відчужилася за пів року,чого я сильно боялася, бо дитина давно вона не бачила бабусю. Це все було дуже весело і радісно!
Що поганого? Ситуація, в якій ми живемо. Всюди якась загроза. Загроза від тієї дурної хвороби, бо ти не знаєш, де і коли воно вчепить, тому постійно остерігаєшся і переживаєш. Політична ситуація (і внутрішня, і зовнішня) така, що зашкалює тривога і доводиться жити під ковпаком постійної тривоги і трему. Я тому й новини не дивлюся. Принципово. Бо дуже стресую.
Ну і смерті з кола людей, яких знаю — не просто «хтось, десь, там». Помер Євген Федорченко (актор Театру Заньковецької. — Т.К.). Він тісно товаришував з моїм батьком. Я не дуже близько його знала, але він людина з татового оточення і, відповідно, з мого дитячого оточення. Він часто бував у нас вдома, і я слухала його жарти. Знаю, що він хворів. Але... Його смерть стала для мене несподіванкою. Те саме — Остап Лозинський. Помер від ковіду головний лікар Радехівської лікарні — це мій друг дитинства, близький. Шок!
Одне слово, в моєму колі знайомих, близьких і дальших, за останній час (кінець минулого року — початок цього) — кілька смертей. Це все б’є по голові, тривожить.
Але я поки ще маю запас бадьорості і стараюся жити, абстрагуючись від негативу. Наразі вдається. Як буде далі, побачимо.
Олеся ДОМАРАДЗЬКА, художниця, мистецтвознавець, галеристка, власниця «Зеленої канапи»:
– Почну з доброго. У Львові утворилася асоціація галеристів (до якої увійшла і я) і створила мапу мистецькими локаціями міста. Цікаво, що в офіційному переліку професій в Україні немає такої професії, як галерист. А професія існує. І вже давно. Галеристи – це власники галерей, які ведуть діяльність з організації виставок та допомагають художникам «перетнутися» з глядачем та клієнтом. Об'єднання в професійну спільноту несподіване і дуже потрібне. Адже зрозуміло, що якщо навіть в переліку професій нас нема, то ще є дуже багато питань щодо врегулювання справи галеристів та артринку. Наразі ми надрукували безкоштовну мапу з виставковими просторами і зробили сайт з актуальною інформацією про мистецьке життя міста. Дуже потрібна і затребувана справа!
З поганого. На зламі року особливо помітними стали кілька смертей відомих і важливих людей. Відійшов великий професіонал своєї справи Остап Лозинський. Його, як і багатьох, забрав ковід. Остап був медіатором між традицією і сучасністю. Знавець старовини і класичного мистецтва Львова, упорядник книжок і дослідник, організатор багатьох подій, пов'язаних з іконописом. Сам чудовий художник- іконописець. Мав багато талантів та великий духовний стержень. Як несправедливо!
Людський дух величний та сильний – тіло диспропорційно крихке і тендітне.
