Питання, про яке пише наш читач, вже декілька років обговорюється і урядом, і працедавцями, і профспілками. Ніхто не заперечує, що зменшення навантаження на фонд оплати праці у вигляді відрахувань до різних соціальних фондів (соціального страхування, пенсійного, страхування від безробіття, від нещасних випадків) може стати суттєвим чинником, який допоможе вивести заробітну плату з «тіні». Але, щоб надходження до перелічених фондів не зменшилися, потрібні компенсуючі заходи. Ще у 2001 році Міністерство праці та соціальної політики розробило пропозиції щодо перерозподілу внесків до Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування між працедавцями і найманими працівниками у співвідношенні 2:1. Одночасно пропонувалося збільшити неоподатковуваний мінімум доходів громадян і ввести нові ставки оподаткування. Але простий аналіз показав, що при реалізації цих пропозицій працівники втрачають значно більше, ніж отримують, причому найбільші втрати понесуть якраз ті, хто отримує зарплату нижче середньої (див. статтю «Соціальний захист від здорового глузду», «День», №130 від 25.07.2001). Тож від цієї ідеї вчасно відмовилися.
У більшості країн з розвиненою ринковою економікою наймані працівники дійсно сплачують до соціальних фондів від 30 до 60 відсотків від загальної суми внесків. Але не слід при цьому забувати, що у цих країнах загальний фонд оплати праці в структурі ВВП складає 50—65%. В Україні ж він не перевищує 22—23%. Якщо ж узяти частку оплати праці в структурі собівартості продукції, то в окремих галузях вона становить 8—10%. Одна річ брати 20% (як пропонує у своєму листі М. Харевський) із середньоєвропейської зарплати в $1,5—2 тисячі, і зовсім інша — із середньоукраїнської, що не перевищує $80. Тож цілком правомірним є запитання: чи може працюючий сплачувати хоча б третину внесків до соціальних фондів за умов такої низької заробітної плати? Очевидно, що починати треба з реформи оплати праці, адже для того, щоб працівник міг сплатити нові страхові тарифи, треба мати із чого сплачувати. Тим більше, що концепція реформування оплати праці була затверджена Указом Президента ще у 1999 році. Але до її виконання і досі не дійшло. Думаю, не в останню чергу через те, що для цього потрібно зробити перерозподіл між фондом оплати праці і прибутком не на користь останнього. А це для більшості працедавців неприйнятно. Тож не хотілося б, щоб нещодавно прийнятий закон про зменшення податкової ставки на доходи громадян виявився першим кроком до реанімації проекту дворічної давності.
