Як свідка та дещо й учасника подій часів Другої світової війни мене привабила вельми змістовна позиція пані Людмили Стельмах («День», №№51-52 від 20-21 березня) щодо наших відносин із США — відтоді й до сьогодення. Мабуть, я мало що можу додати до її інформації, але мене зацікавила думка: а навіщо ми, тоді СРСР, здалися США? Ясна справа, що не з альтруїзму! І, тим більше, не через схожість світогляду чи політичних систем. Нагадаємо зокрема: «Пролетарі усіх країн, єднайтесь!» — і втручання у громадянську війну в Іспанії; напад на Фінляндію, допомога Німеччині оговтатися після поразки у Першій світовій війні і підготуватися до Другої, а потім вступ до цієї війни разом із фашистською Німеччиною — спільне завоювання Польщі і надії на подальшу експансію...
Так що ж змінилося?.. Ми з вами знаємо про нездатність континентальної Європи протистояти Гітлеру і його спільникам. Потім Пірл-Харбор вштовхнув у війну й США, які традиційно відсторонювалися від європейських негараздів, — таке сталось вельми скрутне становище для «капіталістичного світу». А тут — на тобі, пощастило їм: Гітлер напав на Сталіна і відволік частину свого вермахту від протистояння Великій Британії! Ми знаємо, що Червона армія виявилася неспроможною упоратися з ворогом: величезна перевага в обсягах її особового складу не змогла компенсувати стратегічні прорахунки та значні вади озброєння. Тож склалася така світова ситуація: для Америки виявилося вигідним надати СРСР інтенсивну підтримку необхідним для опору озброєнням, а разом із цим — і потрібною для виживання нашого народу гуманітарною допомогою. Таким чином вона купувала життя своїх вояків. А от відкривати другий фронт ці нові соратники не поспішали — це сталося лише тоді, коли виявилася висока ймовірність упоратися з Гітлером і його спільниками. Мабуть, свою роль зіграли й політичні мотиви, хоч мені здається, що тут перевага була на боці СРСР. Тож співробітництво Рузвельта і Черчилля зі Сталіним грунтувалося на тогочасній вигоді для обох сторін.
Ну а що сталось потім, відомо: з одного боку — економічне відновлення за допомогою плану Маршалла та демократизація Західної Європи, а з іншого — розширення на захід імперського впливу СРСР. І в результаті — холодна війна, яка спричинила створення Європейського Союзу і НАТО на заході та РЕВ і об’єднання військ держав Варшавського договору на сході. Добре, хоч Хрущов встиг евакуювати з Куби ракети з атомними боєголовками!.. Вгамувалося все це лише завдяки горбачовській «перебудові», яка призвела до розпаду повоєнної Російської імперії й різкого послаблення світового військового протистояння. А відповідно — і до появи на світовій арені незалежної України, яка опинилася на роздоріжжі між демократичним Заходом і Російською Федерацією, яка явно відновлює свої звичні у віках імперські посягання. У таких умовах нам нарешті потрібно самим опікуватися власною вигодою. Вигода може бути економічною й політичною, сьогоденною й перспективною. Вигоду можуть оцінювати для себе пересічні громадяни й держава, якій народ делегував повноваження піклуватися про його інтереси, а відповідно — і політичні партії, які своїми програмами приваблюють окремі прошарки виборців. У статті, про яку тут йдеться, практично обговорюється питання: на кого нам вигідніше орієнтуватися: на Росію чи на Америку (і взагалі — на Захід)? Мабуть, однозначної відповіді тут немає.
Власне, з набуттям нашої незалежності на державному рівні вирішено, що економічно і тим паче політично нам вигідна прозахідна орієнтація. Щоправда, в нас це досить тривалий (на відміну від східноєвропейських країн) процес, та він поступово активізується — разом із зменшенням активності співробітництва в рамках СНД (головним чином з Росією), де залишаються важливими лише суто економічні вигоди. В усякому разі, найактивніші наші (і не тільки наші) громадяни виїздять головним чином на Захід. На жаль, Україна ж цікавить наших партнерів головним чином в межах їхнього політичного протистояння: Росію — задля задоволення власних імперських інтересів, а Захід (включно зі США) — задля обмеження можливостей цієї чи не останньої (нехай і дуже ослабленої, але з часом все більше амбіційної) світової імперії. А наші власні клопоти — вони, звісно, байдужі обом цим сторонам. Що ж до матеріальної (та ще й вельми суттєвої) допомоги нам з боку США — то тут у пані Людмили бракує будь- якої конкретної інформації; та й негоже нам стояти з простягнутою рукою! А от філантропія (зокрема від Сороса та й від наших багатіїв) — то нам вона просто незвична (адже в СРСР її не було) й практично не стосується переважної більшості пересічних громадян; хіба що за винятком продуктових наборів для пенсіонерів від київського міського голови.
На жаль, українському суспільству бракує злагоди щодо власної світової орієнтації — адже, як і в будь-якому демократичному суспільстві, переважна більшість громадян піклується про власну повсякденну вигоду. Для політично активної громади це питання стає цікавим лише з огляду на передвиборну агітацію. Мені здається, що персональний вектор політичної орієнтації визначається характером особистої економічної позиції конкретного громадянина. Її активність орієнтує цей вектор у західному напрямку — задля гарантування умов для вільного особистого розвитку в демократичному суспільстві. Пасивна ж позиція орієнтує громадянина на очікування державної (нехай і вельми обмеженої) опіки — і тут на згадку приходять позитивні сторони існування в СРСР: адже страшні факти тих часів уже немає кому згадати... Та адепти проросійської орієнтації забувають, що сама можливість такого вибору забезпечена нашою демократією західного типу — адже на схід від нас це й досі неможливо. Тож давайте і в політиці керуватися власною вигодою — для себе й своїх нащадків!
Ви запитуєте: а до чого тут Америка? — адже саме із згадки про неї у «Дні» почалась ця розмова. Ну то давайте підійдемо узагальнено: у Нью-Йорку існує район Бруклін, заселений вихідцями із Росії, а у Санкт- Петербурзі немає району, заселеного вихідцями із Америки. Як ви гадаєте — а чому це так?..
