У мене є юридичний документ — дарча, за якою мій прадід, спадковий хлібороб, передає моєму дідові у власність частину своєї землі, зареєстрована в юридичній конторі Києва 9 вересня 1916 р. Документ пережив три революції: лютневу і жовтневу 1917 року, грудневу 1991 року; дві війни: громадянську і Вітчизняну; радянський режим з його «соціалізацією» землі.
Силою «життєвих обставин» власність мого діда звелася до присадибної ділянки, якою і за радянської влади користувалися на законних підставах і мій дід, і мій батько, а тепер за заповітом вона перейшла мені. Але кажуть, якщо не хочеш її позбутись («на законних підставах»), треба її приватизувати. Ось уже близько року чекаю рішення районної держадміністрації на мою заяву про приватизацію (все, що вимагається для цього, зроблено). А рішення немає ні за гроші, ні безкоштовно без будь-яких пояснень.
«Життєвою обставиною», за якою земельна власність мого діда звелася до користування присадибною ділянкою, було входження його в колгосп з усім його господарством. Звідси загальносуспільне запитання: колгоспна земля — це власність державної, місцевої влади чи прямих нащадків дідів і бабів, яких з їхньою власною землею загнали в «колективні господарства» — колгоспи? І чи не відсутність правової відповіді на це питання була ось уже 20 років причиною мораторію на продаж цієї землі владою. А ось тепер (заява Президента про зняття мораторію найближчим часом) влада вважає, що суспільство «дозріло», і землю влада може продавати. Мені продавати землю мого сусіда, моєї баби (?!). І проблема не в тому, як реалізувати власність на землю нащадками, а в тому, як змусити владу відмовитись від претензій на цю землю і — головне — як реалізувати сьогоднішній погляд справедливості на земельну власність: земля не може бути предметом приватної власності, а тільки національним природним ресурсом народу України, якою і є територія України, її людські ресурси, мінеральні ресурси надр України. І вирішення питання можна знайти тільки у справді громадській складовій засобів масової інформації: за вільного доступу громадян до публічного обговорення проблем суспільства.
До сказаного можна додати, як сьогодні використовується земельний ресурс України. Сьогодні земля орендується в селян, які одержали землю у приватну власність згідно із законом, якщо на момент приватизації були колгоспниками. А значною мірою незаконно (мораторій!) ця земля вже стала приватною власністю інших за безцінь у великих розмірах. Чому? А чи випадково, що коли приватизувалася колгоспна земля (не вся!), вже була розтягнута (не без дозволу) колгоспна техніка, якою земля оброблялась, а відсоток на банківський кредит сягає 40 % річних?! Так що до одержаної землі люди мають тільки сапу та лопату.
Залишається ще одне запитання: чому вигідні ґрунтові, кліматичні, трудозатратні умови для вирощування хліба не стали національним ресурсом України, як, скажімо, нафта на шельфі для Норвегії? І чому в Росії існує «внутрішня» ціна на газ? У Норвегії ціна на бензин світова, але на рахунок кожного громадянина в банки надходять відповідні кошти від виторгу з продажу нафти. Від нас же вимагають таку ціну за вирощене в Україні, начебто ми живемо на камені, а не на чорноземі. Який податок платить людина найманої праці? Двадцять відсотків, коли одержує зарплату плюс двадцять відсотків, коли її реалізує. А той, хто вивозить хліб, — тільки двадцять відсотків: ПДВ він не платить. І це незалежно від розмірів прибутку! Те ж і при вивозі металопродукції, продукції хімпромисловості. Звідси резонне запитання: кому ж належать національні ресурси України?! Ще раз: земля, кліматичні, водні, трудові, мінеральні ресурси в «новій державі, яку ми будуємо»? Невже це питання до зняття мораторію залишиться без відповіді — і влади, і суспільства?
