Відсутність чи втрата політичним лідером здатності швидко і адекватно реагували на виклики часу, досягати мети без брудних прийомів і агресивних лозунгів призводить до втрати раніше зайнятої політичної ніші. Одних це спонукає до кращої роботи із завоювання симпатій мас, інших — до обливання брудом явних та уявних опонентів.
«Лише висвітлення в ЗМІ установчого з’їзду політпроекту Є. Марчука викликало занепокоєння у його опонентів», — заявив нещодавно в Інтернеті Олег Тягнибок, звинувативши при цьому Євгена Марчука у дискредитації його (Тягнибока) політичної сили(?!).
Цікаво: чим конкретно дискредитував? У вирішенні яких нагальних проблем чи прийнятті актів національного примирення, започаткованих О. Тягнибоком, зашкодив Є. Марчук чи його «політпроект»? А ще автор витягнув на світ «велику таємницю» про те, що «у 1998 році Євген Марчук проскочив у Верховну Раду у списках СДПУ(О)». Ну то й що? Хтось пройшов туди із Компартією, хтось із Рухом. До речі, у парламент Євген Марчук обирався не раз. Як за партійними списками, так і по мажоритарному округу. І очолював у ВР найважчий і найбільш непрестижний на той час комітет з питань соціальної політики та праці. І чимало проблемних питань зумів вирішити.
А ось звинувачення Є. Марчука «у лукавстві» під час виборів 1999 року і є справжнісіньким лукавством. Тоді ми щиро вірили у перемогу. Сьогодні я розумію: як міг перемогти тоді Євген Марчук із горсткою патріотів, на яких чинився шалений тиск та протидія з боку тодішньої влади?! Протистояти у той час адмінресурсу можна було лише об’єднавшись з іншими кандидатами, готовими до цього. Де був тоді пан Олег? За якого перспективного кандидата у президенти боровся?
А щодо призначення секретарем РНБОУ — хіба була тоді на цю посаду більш вдала кандидатура, аніж Є. Марчук? Щирість і твердість намірів боротися з корупцією, беззаконням Євген Кирилович підтвердив вже в перші місяці роботи в РНБОУ. Достатньо переглянути газети того часу, щоб згадати, як відкрито і конкретно говорив він про великі зловживання та незаконні оборудки. І все це — у цифрах, фактах, назвах. За що ледве не поплатився життям, за що і досі нападкам піддається.
Хто був, а хто не був другом Леоніда Кучми — мене не цікавило ні вчора, ні нині. А ось щодо Є. Марчука, то відповідь на ці пересуди дала його дострокова відставка з посади міністра оборони у вересні минулого року. Чому промовчав тоді народний депутат Тягнибок? Чому не звернувся до Л. Кучми з депутатським запитом із такого важливого кадрового питання?
Звичайно, Євген Марчук — політик знаний, і не тільки в Україні. Для декого — незручний. Вчора супроти нього настроювали керівництво держави версіями про його начебто причетність до плівок Мельниченка, нині — спробами представити очолювану Євгеном Марчуком Партію Свободи як проект «реваншистських сил». Політична боротьба між тими, хто програв, і тими, хто виграв вибори, — явище нормальне. І мусимо це сприймати цивілізовано. Але причому тут Партія Свободи? Яких саме «реваншистів» побачили у рядах партії її недруги?
Яку позицію займатиме Партія Свободи завтра? Впевнена: самостійну, державницьку, об’єктивну та правдиву.
